Заступник директора з розвитку мережі Луганської дирекції «Укрпошти» Тетяна Почтарьова та оператор поштового відділення у Гірському Вероніка Гноєва (зліва направо).

У поштовому відділенні прифронтового міста Гірського цього дня був вихідний, але двері його приміщення були відчинені, впускаючи наповнене літнім сонцем повітря.

Постійний клієнт пошти Любов Педенко.

— Вероніко, ти тут? — зазирнула у двері Любов Педенко. — У тебе ж сьогодні вихідний?

— Та ось заскочила на хвилиночку у справах, — відповіла Вероніка, відірвавши голову від купи паперів. — А ви щось хотіли?

— Та ні, побачила тебе, зайшла привітатись. Як твої справи? Все добре?

Марківна — постійний клієнт на пошті. Вона часто приходить сюди, аби щось купити з періодики, відправити грошові перекази чи посилки у Дніпропетровську та Вінницьку області. В одній у неї живе онука, в другій — сестра, які виїхали з Гірського ще в 2014 році, коли місто переживало страшні обстріли бойовиків. Можна б їм уже й повернутися додому, але бояться, знаючи про те, що місто дотепер потерпає від ворожих снарядів. Щоправда, не так часто, як раніше, але страх досі не відпускає людей і там, на мирній території.

На чужій землі переселенцям живеться тяжко, отож Марківна допомагає рідним як може.

Оператора міської пошти Вероніку Гноєву у місті знають мало не всі, адже вона тут працює вже 17 років. Прийшла сюди дівчинкою відразу після школи, бо через сімейні обставини не вдалося вступити до вишу. Відверто кажучи, поштовим працівником стати не збиралася, позаяк мріяла про факультет іноземної мови. Але потім сама дивувалась, що так прикипіла серцем до професії. Згодом закінчила Академію зв’язку. Хоч як важко було, особливо в перші роки збройного протистояння на Донбасі, але навчання не покинула.

— Ніколи не забуду, як у чотирнадцятому ми бігали з сумками та документами з підвалу в підвал, аби не потрапити під «гради». Взагалі-то я людина спокійна, але тоді нерви не витримували. Й істерики були, і сльози... Усі плани на життя ця війна зруйнувала... Чоловік працював у міліції, але йому довелося піти на шахту. А там зарплату дають із затримками, приблизно раз на три місяці. У травні, наприклад, він отримав залишок березневої зарплати і 40% квітневої. І це вважається дуже добре, адже інколи затримують усі три місяці. Слава богу, що з моєю зарплатою на пошті не буває таких проблем — усе вчасно, в строк. Цього року донька закінчила школу, вступає на факультет іноземних мов. Її треба вчити, тож на рахунку буде кожна копійчина.

Загалом молодь у Гірському не затримується. Роз’їхалася хто куди, аби подалі від війни. Географію їхнього перебування можна простежити за поштовими відправленнями та грошовими переказами. Деякі місцеві жителі регулярно, щомісяця відправляють посилки своїм студентам, аби їх підгодувати. Їхні діти там живуть на орендованих квартирах, а це дуже дорого. Тож роботи на пошті нині завжди багато. Населення банкам не довіряє, саме тому всі платежі прагне здійснити через пошту: платять за комуналку, штрафи, відправляють перекази тощо.

За день Вероніка відправляє до 30 рекомендованих листів і майже таку саму кількість посилок. Торгові прилавки прифронтового міста не дуже насичені товаром, тому населення активно користується інтернет-торгівлею. Ще рік тому такої кількості посилок тут не спостерігалося. Був момент у 2014—2015 роках, коли кількість містян зменшилася майже наполовину, але згодом з окупованого Первомайська приїхало багато вимушених переселенців, перемістились у безпечніше місце люди з околиць. І зараз населення навіть стало більше, ніж було раніше, — десь 15 тисяч. Вероніка знає точно, бо брала ці дані для написання дипломної роботи в академії. До речі, хотіла написати диплом про умови роботи пошти у прифронтовій зоні. Були у неї свої думки і пропозиції щодо цього. Але куратор тему не схвалив. Із 30 випускників Вероніка була єдиною, хто жив і працював у такій небезпечній зоні, але тема, на жаль, декому здалася неактуальною.

— І даремно. Бо люди в умовах війни живуть одним днем і про майбутнє говорити остерігаються, — каже Вероніка. — Така позиція позначається на всьому, зокрема й на передплаті періодичних видань. Жителі Гірського побоюються передплачувати газету чи журнал, скажімо, на рік, бо у 2014 році через воєнні дії їхня передплата пропала, а грошей ніхто так і не повернув. Ми пояснюємо, що гарячих бойових дій не передбачається, та люди все одно бояться і передплачують газети на місяць-два. На більше не ризикують, і ми це розуміємо. Сьогодні немає визначеності. Ось я, скажімо, ніяк не можу закінчити вдома ремонт. Постійно тривожить думка про те, що бойові дії поновляться і доведеться залишати домівку і їхати подалі від війни. Скоріше б уже настав мир.

Фото автора.