Фото автора.

Сьогодні багато хто за звичкою нарікає на малу зарплату чи перепони для ведення бізнесу. Але їм навіть важко уявити, який додатковий тягар не менш пекучих проблем ліг на плечі частини співвітчизників, які були змушені через війну та окупацію залишити свої домівки. Тим ціннішим є досвід успішного подолання труднощів людьми, яких офіційно називають внутрішньо переміщеними особами чи вимушеними переселенцями з Криму та Донбасу. Один із них — нинішній мешканець Кременчука Олег Бєляєв (на знімку).

Послуги — це добре, а виробництво — краще

До травня 2014 року чоловік разом із родиною жив у місті Рубіжне Луганської області. Саме там займався підприємницькою діяльністю в сфері послуг. Виконував електромонтажні роботи, встановлював системи відеоспостереження та технічної охорони приміщень. Та коли їхній населений пункт захопили терористи і загарбники, змушений був із дружиною Оксаною та двома доньками переїхати до індустріальної «столиці» Полтавщини. Забрав сюди і старшого сина від першого шлюбу.

Без діла сидіти не звик. Тим паче, що лише за оренду квартири разом із комунальними послугами родині довелося щомісяця викладати майже п’ять тисяч гривень. На новому місці заробляти почав знайомим ремеслом. Адже частину обладнання для продовження тієї справи таки вдалося перевезти у Кременчук. Тут іще швидше переконався в тому, що, за його словами, «послуги — це добре, а виробництво завжди краще».

На сімейній раді вирішили займатися виготовленням трикотажних панчішно-шкарпеткових виробів. Бо цей товар завжди ходовий. Тож, попри те, що мають потужних конкурентів, подружжя Бєляєвих переконане: ніші на ринку для шкарпеток їхнього ще невеличкого підприємства вистачить. Хоча для цього треба, як то кажуть, не застоюватися, постійно розвиватися. Де взяти кошти на такий розвиток за хронічної нестачі грошей у вимушених переселенців? Як з’ясувалося, фінансові ресурси також можна знайти, якщо не сидіти склавши руки й не чекати манни небесної.

Без «Руки допомоги» від держави не обійшлося

Свою «шкарпеткову» справу вони розпочинали у 2017 році з однієї в’язальної машини, на якій далеко не заїдеш... Тож потроху розширювалися. Хоча їхнє «хазяйство» скоріше нагадувало невеличку майстерню, що потребувала «доточування» іншими складовими промислового виробництва. Щоб їх придбати, пан Олег через Інтернет шукав потенційних партнерів-доброчинців. Невдовзі захистив свій бізнес-план перед представниками Міжнародної організації з міграції в Україні. Звідти отримали грант на придбання обладнання вартістю понад дві тисячі євро.

За ці гроші у березні минулого року купили поршневу компресорну установку й сушильню до неї. Все те давало змогу забезпечувати безперебійну роботу в’язальних машин. Але ж і швейний цех для їхньої шкарпеткової міні-фабрики також потрібен. Обладнання для нього закупили з використанням механізмів знайомого постійним читачам «Голосу України» пілотного проекту «Рука допомоги». Останній, як відомо, втілювався в життя у 2015—2018 роках Міністерством соціальної політики за підтримки Світового банку. На місці допомогли розібратися в його нюансах і оформити відповідні документи працівники обласного Центру зайнятості.

Проект передбачав безвідсоткову поворотну фінансову допомогу в розмірі до 70 тисяч гривень саме внутрішньо переміщеним особам і малозабезпеченим родинам. Причому не на «проїдання», а виключно на започаткування ними або розвиток власного бізнесу. Завдяки тій дружній «Руці» на їхньому сімейному підприємстві з’явилися оверлок, термопринтер та інше необхідне обладнання. А значить — і нові можливості для розширення виробництва. За таких умов засноване Олегом Бєляєвим ТОВ «Ексамір», окрім кількох представників його родини, працевлаштувало ще двох осіб із числа вимушених переселенців.

Давати треба «вудку», а не «рибу»

Сьогодні товариство має свою офіційну зареєстровану торгову марку, відповідний патент, працює над розширенням ринків збуту власної продукції. За словами пана Олега, є також бажання й виробничі потужності для того, щоб «зростати» далі, створювати нові робочі місця, але... Робити цього поки що не наважуються з огляду на нинішні реалії та умови для виробничого бізнесу. Адже для того, щоб виплачувати зарплату не «в конвертах», виконувати фінансові зобов’язання перед державою, не наражаючись на штрафні санкції, купувати сировину, витратні матеріали тощо, потрібні чималі обігові кошти.

— А де їх узяти, якщо банківські кредити сьогодні можна отримати тільки під «скажені» відсотки, — зазначив у розмові з власкором «Голосу України» Олег Бєляєв. — Не кажучи вже про те, що купівельна спроможність населення залишається низькою. За таких умов торговельні мережі беруть наш товар тільки з відстрочкою платежу за нього від 45 до 90 днів. А це означає, що гроші за вже виготовлену й поставлену на прилавки продукцію надійдуть лише через три місяці... Натомість витрачатися на забезпечення виробництва доводиться практично щодня.

За таких обставин підприємець сподівається на те, що палкі запевнення урядовців про підтримку вітчизняних товаровиробників нарешті стануть реаліями. Як і «європейські» кредити для виробничників під кілька відсотків річних, справді партнерські відносини зі згаданими торговельниками та держслужбовцями без усіляких преференцій із їхнього боку недобросовісним конкурентам тощо.

Водночас Олег Бєляєв щиро вдячний державі за дієву підтримку в рамках згаданого проекту «Рука допомоги». Саме такий механізм отримання від неї умовної «вудки», на його переконання, набагато ефективніший за роздачу, особливо перед виборами, всілякої «риби», якої ніколи не вистачатиме для всіх.

Полтавська область.