Людмила Чаплигіна (в центрі) є активним учасником багатьох громадських заходів, проводить тренінги, майстер-класи і сама їх відвідує.
У Кам’янці-Подільському кримчанку Людмилу Чаплигіну вже називають своєю. Відтоді, як змушена була переїхати сюди з рідного півострова, в неї з’явилось чимало друзів та учнів. Активна в роботі та спілкуванні, швидко знаходить нових знайомих. Однак далеко не всі знають її непросту життєву історію.
А от завдяки флешмобу «#ЯЗнаюГероя», започаткованому Міністерством з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, про неї дізналися не тільки на Хмельниччині. Це історія про жінку, яка не тільки сама зуміла здолати непрості життєві обставини, а й стала прикладом для інших. У чужому місті серед незнайомих людей їй довелося все починати з нуля. Утім, це не завадило знову стати успішною.
Зробити такий крок у житті Людмила Василівна наважилася у віці, коли переважна більшість її однолітків вже не хочуть навіть найменших змін. Адже їй уже за сімдесят. Та вона не побоялася залишити свій дім, друзів, улюблену справу і навіть найближчих людей.
Думки про те, що не зможе жити на території, окупованій чужими військами, прийшли не одразу. Але що більше утверджувалися нові правила, то наполегливішим ставало бажання виїхати з Криму.
Не так багато земляків розділяли її переконання. Та найважчим стало те, що ідеологічна прірва пролягла в родині, розділивши маму і доньку. Одна стала на бік України, інша підтримала ворожий для країни бік.
Після довгих розмов і навіть гострих суперечок Людмила Василівна таки прийняла рішення: залишити все і переїхати в Україну. Все — це справді все, бо значно більше, ніж дім та речі. За лінією кордону залишилось велике життя, невеличка приватна справа, яку сама вибудовувала по цеглині, а головне — донька та онуки. Попереду чекала невідомість і усвідомлення того, що там, в Україні, яку не зрадила, на неї ніхто особливо не чекає.
Про те, що колись житиме в Кам’янці-Подільському, ніколи не думала і не мріяла. Але так сталося, що найближча подруга раніше поїхала жити саме туди. Місто їй так сподобалося, що вона багато розповідала про нього і Людмилі Василівні. Ось так і купила білет до нього, в нове життя.
Місто і справді вразило своєю красою, спокоєм, багатою історією. І люди здавалися привітними, зовсім не такими, як малює їх російська пропаганда. Та попри все будь-яке місто не так просто приймає до себе нових мешканців. Насамперед через те, що важко вирішити житлові проблеми. Зіткнулася з цим і Людмила Василівна. Так складались обставини, що майже кожні півроку їй доводилося змінювати житло. Але пройшла і через це, не втративши оптимізму, а головне — любові до людей.
Вона належить до тих, хто ніколи не знає самотності і безробіття. До того ж вистачає сили та ідеї не тільки для того, щоб знаходити заняття собі. Підшуковувати роботу, започатковувати невеличкий бізнес, отримувати гранти для втілення в життя нових ідей — все це вона допомагає робити іншим. А найперше — відгукується на прохання про допомогу таких само переселенців, як сама. Бо не з чужих слів знає, як непросто приживатися на новому місці.
До того ж у самої є кілька таких захоплень, від яких не відмовиться за жодних обставин. Насамперед це заняття спортом. Навіть виїжджаючи з Криму, найперше, що прихопила з собою, — гантелі та різне дрібне спортивне знаряддя. Переконана, здоров’я і активний спосіб життя, що його підтримує, — це найдорожче, що може бути в людини. Її фітнес-уроки дуже швидко стали популярні і серед кам’янчанок. Своїм виглядом та енергією тренер переконує, що розпочати тренування ніколи не пізно. А якщо перефразувати відомий вислів, то у здоровому тілі — ще й здоровий творчий дух. Людмила Василівна не просто захоплена театром, вона стала натхненником місцевого плейбек-театру. Чимало глядачів саме завдяки старанням цього колективу познайомилися з цим видом мистецтва. Адже в ньому, на відміну від традиційного театру, актори грають не готові п’єси, а постійно імпровізують. Дійство будується так, що самі глядачі спочатку розповідають свої історії, а потім актори відображають їх на сцені.
Складне мистецтво, яке потребує від виконавців не лише акторської майстерності, а й мудрості та життєвого досвіду. У Людмили Василівни цього хоч через край. Бо все її життя складалося непросто, і з нього можна черпати і черпати сюжети для її театру. Адже розпочалось воно з того, що в повоєнні роки дворічну дівчинку взяла на виховання з дитячого будинку чужа родина. На жаль, вона так і не стала для неї найближчою та найріднішою. Зате ця ситуація навчила Людмилу попри всі перешкоди бути щирою та сповненою любові до людей протягом усього життя.
Тепер доля приготувала для неї ще один сюжет — розділена навпіл родина, залишені дім, друзі, робота. Можна саме так зіграти цю сцену. Але Людмила Василівна обрала інший варіант, в якому є нове місто, нові друзі, нові знайомства... одно слово, нове життя. І те, яким воно буде, залежить не тільки від обставин, а й від того, яким захоче побудувати його для себе сама людина.
Фото з інтернет-ресурсу.
