У липні зозуля накувала 85 літ ветерану праці, активній учасниці партизанського руху на Кіровоградщині Юлії Сандул (на знімку), нагородженій орденом «За мужність», медаллю «Захиснику Вітчизни» та нагрудним знаком «Партизан України 1941—1945 років» (який вона вважає найвищою державною нагородою).
У дитячі роки Юля стала зв’язковою підпільно-диверсійної організації імені Ворошилова, штаб якої на чолі з Олександром Федоровим керував підпільною і партизанською боротьбою в більшості районів області.
«Ще до війни благословилося в нашій хаті (село Каніж на Кіровоградщині, засноване в середині ХVІІІ століття. — Авт.) на світ Божий четверо діточок, — розповідає старенька. — Батьки працювали в колгоспі імені Будьонного. І вони, і дід із бабою були не лише роботящими й гарними на вроду, а й щедрими на любов до людей та добре й ласкаве слово до нас, своїх дітей та онуків. З початком війни батько мав іти на фронт, однак збірний пункт у райцентрі Новомиргород потрапив під обстріл. Пораненим він повернувся додому, а в сорок третьому погнали його фашисти аж у Румунію, де й загубилися батькові сліди. Матуся ж залишила білий світ на 94-му році життя. Тож зростала я під її співанки, яких не злічити. Вважаю, що не випадково зберегла в житті любов до української народної пісні. Вже з першого року навчання у семирічці брала активну участь у художній самодіяльності, виконувала зі сцени українські та молдавські пісні...
1 серпня 1941 року гітлерівці ввійшли в Каніж. Встановили «новий порядок». Пограбували колгоспні та інші господарські споруди. Людей примушували рити окопи... Однак багато моїх односельців не скорилися, об’єдналися в партизанську підпільну групу. Серед них були Сакара, Кобилецький, Січкар, Яровенко, які товаришували з моїми батьками».
Дівчинка знайшла свою стежку на війні після ближчого знайомства з керівником підпільної групи Семеном Січкарем. Не випадково він звернувся до Юлії по допомогу у встановленні земляків, яких гітлерівці мали відправляти на каторгу до Німеччини — ці списки складав старший поліцай із місцевих Пірко, з трьома дітьми якого Юля дружила ще з довоєнних літ. Із ровесницею Лідою гралися в дитячі забави, майстрували паперових ляльок. А матеріал для них брали з усього, що було під рукою. Так потрапили до них і складені поліцаями списки на відправку до Німеччини. Непомітно, під час гри, Юля ховала важливі папірці, які потім передавала партизанам. Після цього односельців попереджали про небезпеку. А коли Пірко виявив відсутність списків і став допитуватися у дочок та їхньої подружки про ті папери, дівчатка відповіли, що списки вони порізали на іграшки.
...Через зайняту німцями територію Юля носила вкрадені з санітарної машини, яка стояла на батьківському обійсті, вату, бинти, шприци, зеленку, різні пігулки для поранених партизанів. Нерідко траплялося, що разом із ліками вдавалося поцупити продукти, шкарпетки, якусь одежину. На узліссі на Юлю чекали місцеві партизани Іван Вільний та Марія Чорна. До села, яке було за сім кілометрів, дівчинка здебільшого поверталася з в’язанкою хмизу для печі — це була її легенда на випадок зустрічі з фашистами.
«25 лютого 1944 року я поверталася від партизанів глибоким яром, — згадує колишня партизанка. — А потім начебто десь провалилася. Знайшли мене непритомною поблизу того місця, де вибухнув снаряд. В спину вп’ялося одразу кілька осколків різного розміру, мене лікували вдома. Нестерпний біль проймав усе тіло. Я навіть голову не могла повернути, бо було дуже боляче. Згодом, після визволення Канежу від фашистів 11 березня того самого року, мене перевезли до пересувного військового шпиталю в Сентовому (нині — село Родниківка Олександрівського району. — Авт.). А вже пізніше — до Єлисаветградківської районної лікарні, в приміщенні якої розмістився госпіталь № 1648, у якому працювали спеціалісти Ленінградського інституту нейрохірургії. Мені зробили складну операцію з видалення найбільшого осколка, який стирчав у спині. А ще до трьох так і не добралися. Так і живу з металом уже 75 років...»
Звістку про закінчення війни Юля зустріла в рідному селі. «Це був понеділок. Окрім мене, в хаті нікого не було. Бабуся поралася на городі, а мама пішла в ланку. Коли чую: хтось кричить на вулиці: «Перемога!» Ледве злізла з лежанки і, тримаючись за бильце маминого ліжка, добралася до дверей, а там — на вулицю. Тепло було й сонячно. Соловейко десь витьохкував. Саме нагодився дідусь додому: «Хто тебе виніс, дитино?» А я не переймалася болем, бо хіба він міг зрівнятися зі звісткою про закінчення війни? А от до центру села, куди сходилися вцілілі односельці, дійти вже не мала змоги...»
Після визволення села Юлія Сандул продовжила навчання в школі. Була тямущою, тож її прийняли до шостого класу. Закінчила семирічку. Мріяла про медицину, щоб рятувати людей від поранень та хвороб. Розпочала навчання в Кіровоградському медичному училищі. Проте через проблеми із здоров’ям провчилася лише два роки. Довго працювала в сфері побутового обслуговування...
Ювілейного дня Юлію Львівну вітали рідні, сусіди, представники міської влади — бажали здоров’я та довголіття. Бо життя дається всім, а от прожити його гідно, до золотої старості — обраним. Серед таких світлих людей — Юлія Сандул.
Кропивницький.
Фото із власного архіву Юлії Сандул.
