Із нагоди 170-ліття від дня народження Ольги Петрівни Косач — Олени Пчілки — в Новограді-Волинському в музеї Лесі Українки презентовано нову книжку Миколи та Галини Марцинюків «Вишивальні взори Житомирського Полісся: з глибини тисячоліть».
Завідувачка тутешнього літературно-меморіального музею Лесі Українки Віра Римська розповіла таку легенду:
— Колись давно деякі люди на землі забули Бога й почали красти, брехати, жити в гріху. Сатана й чорти побігли до Бога: «Ти бачиш, які вони є? Покарай їх!» Бог розгнівався і дозволив чортам пускати у грішників вогненні стріли. Але українців чорти не вразили, бо майже всі у нас носили вишиті хрестиком сорочки...
А Микола Марцинюк, один із авторів книжки, згадує воїна-атовця, котрий приїхав до Житомира у відпустку і прийшов до нього, показав стару вишиванку:
— Її ви мені колись подарували. Я не знімав її всі чотири роки війни. Вона була зі мною під бронежилетом в окопах. І вона мене вберегла. Під кулями загинули десятки друзів. А я вцілів. Гадаю, завдяки вишиванці...
Історію української вишивки почала вивчати Ольга Петрівна Косач — Олена Пчілка — мати Лесі Українки. Коли родина жила в Звягелі (тепер — Новоград-Волинський) Ольга Косач об’їздила всі навколишні села, зібрала і вивчила зразки народної поліської вишивки. А 1876 року видала книжку «Український народний орнамент», французькою та російською мовами, бо українська тоді Емським указом була заборонена.
Справу Олени Пчілки гідно продовжило подружжя Марцинюків із Житомира. Посилаючись на історичні джерела, котрі свідчать, що елементи української вишивки знаходили в різних розкопках за тисячі літ до нашої ери; що вишивка тут була дуже популярна за скіфської доби; що одну з перших вишивальних шкіл у Києві заснувала сестра Володимира Мономаха княгиня Анна-Янка, — Микола та Галина Марцинюки грунтовно спростовують позиції деяких псевдонауковців, котрі вважають, що вишивка хрестиком — не українська, а запозичена з Європи...
Автори книжки «Вишивальні взори Житомирського Полісся: з глибини тисячоліть» історію і технологію української вишивки добре знають. Микола Миколайович за фахом — лікар, але народне мистецтво захопило його давно. Тож закінчив ще й художньо-графічний факультет Одеського педінституту та Московський народний університет мистецтв. Працював, зокрема, головою Житомирської асоціації майстрів народної творчості «Берегиня», директором Житомирської філії товариства «Український сувенір».
Галина Дмитрівна — вчителька української мови, методист обласної ради профспілок. Майстром народної творчості — за вміння робити гарні вишивки — вона стала 1992 року, Микола Миколайович — 1995-го.
Марцинюки разом об’їздили майже всю область, знайшли майстрів, які зберегли традиції давньої поліської вишивки, її знаки, символи, різноманітні техніки. Вони створили обласну асоціацію «Берегиня», де теоретичні знання і практичні навички здобули 160 поціновувачів народної вишивки, понад 50 із них мають високе звання майстра народної творчості.
І ось — книжка, другий випуск розповіді про вишивку на Поліссі. Майстри наголошують, що українська вишивка таки має свої обереги. Тому і в чоловічих, і в жіночих сорочках вишивають комір — здавна це береже голову від ворожого меча. Найрясніший візерунок — на грудях: він дає душі силу, оберігає від ворожих стріл. Вишивали рукава: це додає рукам сили до праці. В жіночих сорочках вишивали ще й поділ — символ материнства.
Навчає книжка і всіх методик вишивки. Це не тільки хрестик і гладь, а ще й затяганка, стебнівка, штапівка, обметиця, петельний шов, обкрутка — загалом в Україні відомо приблизно 200 способів.
Кожен регіон має свої традиції, свої напрямки і кольори. Полісся виділяється тим, що тут вишивка лишилася незайманою, не спотвореною ні сучасною модою, ні міщанським прикрашанням. Про це говорили на зустрічі начальник обласного управління сім’ї, молоді і спорту Світлана Гресь, директор Новоград-Волинського музею родини Драгоманових-Косачів Людмила Гамма, директори шкіл.
Новоград-Волинський.
