Вони вже зміцніли і впевнено йдуть по життю. Чи виросла з ними разом, стала такою ж сильною, освіченою, роботящою, відважною у прийнятті рішень і рішучою в діях їхня ровесниця, наша Українська держава? Адже весь цей час, особливо у святкові дні, їх полюбляли порівнювати.

Ось дітки ще зовсім крихітні — їм по року. Стільки ж і нам усім. Ну чого можна чекати від таких малят? Вони ще нічого не можуть і мало що розуміють.

А ось пішли до школи. Бачите, як непросто дається перша наука? Так і наша держава лише вчиться усього.

Закінчили школу, вступають до університетів — скільки надій, прагнень, мрій... І країна все ще молода, натхненна. І всі ми віримо, що у неї ще все складеться. І ніхто навіть уявити собі не може війну, цинічні скандали, важкі кризові падіння...

А сьогодні їм уже по 28. Багато це чи мало? Хтось скаже: як для людини — чудовий вік сили і завзяття. Як для країни... Ну, у неї ще багато чого попереду. Але вони, ці діти незалежності, це ж і є наша країна. Якими вони стали за цей час? Чого досягли?

Мені пощастило не просто спостерігати за цим поколінням, а й ростити його. Бо і моя дитина народилась у новій, ще не знаній тоді мною країні. І потім було дуже легко спостерігати за долею багатьох її ровесників.

Із кого починати? Хотілося б одразу назвати когось ну дуже видатного. Але якось не виходить. Бо практично всі вони стали доволі успішними. Не бояться безробіття. Не рвуться батраками на заробітки за кордон. Хоча і не помічають цих кордонів... Звичайні собі діти.

Кар’єра не стала вирішальною

От Дмитро. Ще зі школи він точно знав, що сам будуватиме свою кар’єру, тож старанно гриз граніт науки. У старших класах спеціально перейшов зі звичайної школи до гімназії, щоб знати більше, ніж написано в підручнику. Коли вступав до університету, вперше з’явилась можливість одночасно вчитись у двох вишах. І він, ні хвилини не роздумуючи, пішов на стаціонар економічного факультету і на заочне відділення юридичного. Ще поки вчився, подав документи на конкурс у десяток престижних компаній. Мало хто вірив, що його, новоспеченого магістра, візьмуть кудись на роботу без досвіду і протекцій. Але ж узяли.

У великій міжнародній компанії хлопчина розпочав роботу із найнижчої кар’єрної позиції. Сьогодні він менеджер проекту, який охоплює кілька країн. І йому, як фахівцю високого рівня, уже неодноразово пропонували посади за кордоном. Якось ледь не спокусився роботою в Туреччині. Та в останній момент передумав. Там він міг знайти нові враження і досвід. Але тут залишались батьки, квартира, на яку сам заробив у столиці, друзі, колектив, у якому він багато чого навчився, — все те, з чого й складається врешті-решт поняття Батьківщина. І Діма залишився.

Чи надовго? Хто знає. Багато чого залежатиме від того, чи будуть його старання і вміння цінувати тут, удома, так, як це робиться в інших країнах. Бо інколи спокуса може все-таки спрацювати.

Поїхати, щоб повернутись

В Олександри все сталось навпаки. Дівчинка із провінційного містечка навіть не мріяла про те, що колись вона оселиться у Китаї. Вступна кампанія, котра вперше проводилась на основі ЗНО, дала їй шанс навчатися в одному з найпрестижніших університетів на факультеті китайської філології. Хоча тоді для багатьох базарників було вже звичним їздити до Піднебесної за товаром, проте вчити китайську — це був справжній прорив. Стало зрозумілим, що не тільки китайські товари можуть заполоняти наш ринок, а й наша молодь може підкоряти чужу країну своїм розумом і талантами.

Саші було замало вчити китайську грамоту в українській столиці. Кілька разів їй вдавалось отримувати гранти на семестрове навчання в Харбіні. Потім успіхи в навчанні дали підставу китайському уряду надати їй стипендію і можливість безплатного навчання в магістратурі одного із закладів Шанхая. Після його закінчення там же вступила до аспірантури. Причому знову змогла навчатись за кошт китайської сторони.

Часом уже й скаржиться: надто надовго затягнулось навчання — її однокурсники вже давно визначились із роботою і кар’єрою, а вона все ще сидить за партою. Але й вона вже за п’ять хвилин доктор китайської філології. Непогано, чи не правда, якщо тобі ще нема й тридцяти?

Поки що всі старання сконцентровані на одному — захистити наукову роботу. Чим займатиметься завтра? Точно ще не знає. Але впевнена, при першій же нагоді повернеться в Україну. Для неї шлях із дому додому виявився довгим і дуже далеким. Та вона не хоче з нього звертати.

Те, що Україна втрачає кращу робочу силу, котра вирушає на закордонні заробітки, — це не про неї. Зрештою сучасний світ влаштований так, що для висококласного фахівця знайдеться робота в будь-якому куточку планети, і для цього навіть не потрібно туди їхати. Головне — працюй, показуй добрий результат і... заробляй. Звісно, якщо ти той самий класний фахівець.

Можна міняти роботу, але не Батьківщину

Після випускного Люда навіть не задумувалась, куди вступати: все було вирішено давно — вона обов’язково стане юристом. Така вже сімейна традиція. Все йшло до того: вчилась старанно, до всього ставилась вкрай відповідально і серйозно. Аж поки одного дня не зрозуміла — ну не її це справа. Краще вона займатиметься... флористикою.

Із того, що працюватиме не за спеціальністю, не робила трагедії ані вона, ані батьки. Навпаки, спробували усіляко підтримати. Хоча дехто і сумнівався, чи варто починати свій бізнес з нуля у такі непевні часи. Але ця тендітна і ніжна дівчина була твердою у своїх рішеннях.

Доволі швидко у невеличкому орендованому приміщенні з’явилась справжня квіткова майстерня. Кожен день розпочинався з того, що Люда йшла на місцевий базар і скуповувала у бабусь квіти. А потім разом із сестрою вони складали шикарні букети. Згодом вітрину магазинчика доповнили ще й різні сувеніри ручної роботи. Тут-таки розмістили і крихітну кав’яреньку...

Вони створили не тільки свій маленький бізнес, а й атмосферу романтики, краси, вишуканості. Самі обслуговували клієнтів, виготовляли букети і сувеніри, варили каву... І ніхто з відвідувачів навіть не здогадувався, що мила господиня магазинчика живе не тільки квітковими фантазіями, а й великими переживаннями. Її чоловік буквально з перших днів війни пішов в АТО боронити країну. І вона, як в усі віки дружини вояків, кожного дня, годину, хвилину чекала на звісточку від нього.

У молодої пари, котра тільки створила свою сім’ю, не було й тіні сумніву, що їхнє рішення правильне. Вони не слухали політичних дискусій, суперечок, непотрібного галасу про те, чи «правильна», чи єдина наша Україна. Вони не знали іншої. Вона для їхнього покоління була тільки такою, якою є. І такою ж вічною і цілісною в минулому і майбутньому, як їхнє життя. Що вдієш — ровесники.

Сьогодні у молодих батьків підростає маленька донечка. Їй майже рік. І це вже буде історія зовсім іншого покоління. І зовсім іншої країни.

Це лише кілька зовсім коротеньких історій. Красивих, успішних, обнадійливих. Коли дивишся на цих молодих людей, розумієш, що все у них буде добре. І хочеться вірити, що не тільки у них. А й у тих, хто сьогодні живе і працює в інших країнах. А таких серед їхніх учорашніх однокласників і одногрупників теж чимало. І у тих, хто поки що так і не знайшов ні роботи, ні свого місця у житті — є і таке.

Та, хоч би як складались їхні долі, вони назавжди залишаться особливим поколінням — однолітками своєї держави. І це справді унікальний випадок. А серед однолітків завжди складаються особливі стосунки.

Хмельницький.

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.