Червоний корпус КНУ ім. Т. Шевченка.

 


Підмурки Десятинної церкви.

 


Мазепинський корпус Києво-Могилянської академії.

Коли говоримо про Київ як про столицю, осередок державності, то в голові виникає чіткий асоціативний ряд: Софія Київська, в якій зародилися витоки духовності, Будинок учителя на Володимирській, де відбулися одні з найважливіших подій під час визвольних змагань, будівля Верховної Ради, де 1991 року 24 серпня було ухвалено декларацію, що врешті відродила незалежність України, а ще величезна будівля Кабінету Міністрів, вулиця Банкова...

Утім, у Києві є будинки, які хоч і не входять до цього асоціативного ряду, та їхній внесок у справу відродження української державності складно переоцінити. Чому б не згадати п’ять найяскравіших київських адрес, які не дуже відомі широкій громадськості, проте саме там відбувалися такі події, які мали безпосередній стосунок до завтрашнього свята?

Володимирська, 42

Якщо ви киянин, то, напевне, бували у цьому будинку сотні разів. Точніше, під ним, бо саме там розташована одна з найкрасивіших станцій метрополітену — «Золоті ворота». А понад сто років тому ця будівля вабила не менше — 1908 року тут відкрився

Київський український клуб. Дослідник Анатолій Макаров писав, що з’явився він у відповідь на заснування у місті Клубу російських націоналістів, тому спочатку його поява виглядала логічно, ніхто не надав цій події великого значення. Та невдовзі клуб розквітнув, об’єднавши цілу плеяду відомих особистостей. Варто лише згадати, що його очільником був композитор Микола Лисенко, а серед членів — Леся Українка, її мати Ольга Косач, політик й публіцист Сергій Єфремов, Марія Старицька (донька відомого письменника Михайла Старицького), Олександр Олесь та багато інших видатних постатей того часу. Лекції, спортивні гуртки, читання, літературні дискусії, зустрічі Нового року й святкування Великодня — уся ця діяльність закипіла у клубі з такою силою, що на нього швидко звернули увагу кияни і не лише... Неодноразово заходи у клубі зривали чорносотенці, які вважали українську просвітницьку діяльність сепаратистською.

Утім, у клубу справді було «подвійне дно». Анатолій Макаров зазначає, що за спинами організаторів культурного дозвілля стояли могутні політичні сили, які того ж 1908 року створили першу загальноукраїнську підпільну партію — Товариство українських поступовців (ТУП). Під час Першої світової війни приміщення клубу віддали під військовий лазарет, правлінню залишили лише дві комірчини, яким судилося відіграти особливу роль в історії. Саме сюди кожного вечора «сходилися громадяни, цікаві довідатися новин». У березні 1917 року такі новини з’явилися. Українці, які були серед залізничників, привезли звістку про революцію у Петербурзі. Й поки газети радили зберігати спокій, на Володимирській закипіла робота. До ТУП приєдналися інші політичні сили, нове об’єднання почало йменувати себе... Українською Радою, яка швидко перетворилася на Центральну. Її головою обрали Михайла Грушевського, який у той час ще був у засланні.

Уже потім місцем засідань Ради стане нинішній Будинок учителя (Володимирська, 57).

Мазепинський корпус Києво-Могилянської академії

Сьогодні ми не часто говоримо про те, скільки зробили братства у XVII столітті для збереження української духовності й ідентичності. Бо на часі розібратися з наслідками агресивної русифікації. У ті само часи українство стикнулося з не менш агресивною полонізацією. Перехід у католицтво був вхідним квитком до тогочасного соціального ліфту. Освіта, кар’єра, добробут і навіть місце проживання багато в чому залежали від того, до якої церкви ходив житель Речі Посполитої XVII століття. Особливих утисків зазнавало православ’я. Храми масово закривали чи передавали греко-католикам. Та закони фізики часом діють і в історії: якщо є дія, то виникне й протидія. Такою протидією стали братства, які з’явилися у містах на українських землях. У Києві воно виникло 1615 року у Києво-Братському монастирі, збудованому на земельній ділянці, що її подарувала монастиреві Галшка Гулевичівна. Нині від будівель монастиря залишився Мазепинський корпус Національного університету «Києво-Могилянська академія» (вул. Сковороди, 2).

До Київського братства вступило багато заможних міщан, та остаточно «недоторканним» для тогочасної влади воно стало 1620 року, коли до його лав приєднався гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усім запорізьким військом. Цей крок засвідчив, що запорожці стають на підтримку релігійних та культурних потреб українців. При братстві було відкрито Київську братську школу. 1632 року з нею було об’єднано школу Києво-Печерської лаври, що поклало початок Києво-Могилянській колегії, яка згодом переросла в академію.

Підмурки Десятинної церкви

А тепер пропоную подумки спробувати повернутися ще далі — до Х сторіччя. Хоча під силу цей подвиг хіба що археологам. Що ж ми побачимо на вершині Старокиївської гори (початок вулиці Володимирської)? Ті ж археологи скажуть: палац Володимира і... капище десь в районі нинішнього Музею історії України з Перуном, Дажбогом чи Велесом. Та мине лише століття, й Київ з відсталої провінції перетвориться на континентальний центр освіти й культури. Вагомою причиною такої трансформації стане християнська віра, через яку Київська Русь приєдналася до тогочасних країн першого світу. А символом встановлення й утвердження нової віри стала поява Десятинної церкви. 1240 року її разом з останніми захисниками міста знищили монголо-татари під час штурму Києва.

У середині ХІХ століття, 1842 року, храм відбудували, але простояти йому судилося недовго. У двадцятих роках минулого століття більшовики знищили його, бо він чимось заважав їм будувати світле майбутнє.

Десятинна церква, від якої залишився лише фундамент, є символом утвердження християнства й державності. Якби не трагічна доля Києва, сьогодні ми могли б побачити гробниці князів, відчути дух тисячоліть, розглядаючи фрески Десятинної. Але доля нашої столиці більше нагадує птаха Фенікса, який згорає, а потім постає з попелу. Й нинішній фундамент нагадує про це і чекає на чергове оновлення.

Червоний корпус Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Символічно, що декілька цеглин Десятинної церкви було закладено 31 липня 1837 року у фундамент Червоного корпусу, що мало символізувати зв’язок Київського університету св. Володимира з просвітницьким спадком князя Володимира як хрестителя Русі. Очевидно, цегла виявилася дієвою, бо у газеті неможливо перелічити усіх випускників, які відіграли значну роль у відновленні незалежності та збереженні національної ідентичності. На це просто не вистачить місця й замість цікавих статей ви одержите суцільні списки.

Та не можна не сказати, що з цих стін вийшли особистості, які свого часу формували національну думку, творили історію, а саме: Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Сергій Єфремов, Микола Зеров, Максим Рильський, Сергій Винниченко, Іван Огієнко, Василь Симоненко.

Університет перейняв естафету осередку освіти та науки після нищення Києво-Могилянської академії й виростив для Києва, та й усієї України, цілу плеяду непересічних особистостей.

Майдан Незалежності

Ніколи раніше площа не відігравала такої ролі в історії нашої країни. Та ще й три рази поспіль! Нагадаю, почалася історія Майдану, як місця громадського опору, зі студентської революції на граніті 1990 року. Потім була помаранчева революція, а затим — Гідності. Це місце ніби створено для протесту — поруч кілька станцій метро, одна з яких —просто під площею. Отже, легко дістатися. До урядового кварталу, Банкової — подати рукою, ще трохи вище по Грушевського — і ви біля парламенту. Тож ваші опоненти вас чують і бачать. Площа може вмістити з десяток тисяч осіб, а під землею є розгалужений перехід і підземний торговий центр, що важливо для холодної пори року. А ще погрітися можна у Головпоштамті й численних кав’ярнях довкола. З іронією можна сказати, що природа, архітектори й батьки міста зробили усе для зручності протестувальників. Єдиний мінус — Майдан розташований у низині й з будівель довкола легко проглядається, а як показав лютий 2014-го, ще й прострілюється.

Київський Майдан став ще одним символом й місцем боротьби за справжню свободу. Гасла та ідеї, які тут народилися, ще й нині багато у чому визначають політику нашої держави, зокрема відносини з Росією. Саме слово «Майдан» не потребує додаткових пояснень. Це не адреса, а стан душі.

Звичайно, це не список київських місць, пов’язаних з утвердженням незалежності. Таких у столиці сотні, якщо не тисячі. Утім, це саме ті адреси, на які варто звертати увагу, проходячи повз, бо у нинішньому хаосі перлини архітектури і місця національної сили не мають імунітету перед жадібністю скороспечених багатіїв.

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.