Спокійного ранку 19 серпня на дачі (не своїй, від дачної ділянки відмовився, коли нам, народним депутатам, запропонували їх безплатно) я, за звичкою, увімкнув о сьомій годині останні вісті в радіоприймачі, але звідти прозвучало нерадісним тоном диктора вражаюче трагічне повідомлення: цієї ночі в Москві створено ГКЧП (Государствєнний комітєт по чрєзвичайному положенію), який узяв на себе повноваження головного керівного органу в Радянському Союзі.

Сяк-так сполоснувши обличчя, я побіг на електричку — їхати на Київ. Таким мене запримітив стривожений сусіда і з розумінням гукнув:

— Пане Олесю, як ви гадаєте — це вже надовго?

— Ні, — відповів йому, — більше двох тижнів не протримаються!

Коли сьогодні послухати деякі фрагменти передсвяткового серіалу Українського радіо, то може створитися враження, що головними чи навіть вирішальними особами в проголошенні Акта незалежності були лідер комуністичної більшості у Верховній Раді та недавній комуніст очільник парламенту. І сьогоднішнім політикам, і сьогоднішній журналістській братії нерідко бракує знань історії власного народу, а над деякими ще тяжіє прищеплений століттями рабства комплекс меншовартості.

Насправді ж комуністична «Група-239» постійно чинила шалений опір демократичній меншості — «Народній раді», до складу якої належало всього 125 народних депутатів. Кожна маленька перемога в сесійній залі здобувалася депутатами від Руху та УГС-УРП тільки завдяки відчайдушній підтримці тисяч пікетувальників, які постійно оточували будинок Верховної Ради. Вулиця зустрічала нас, як героїв, а комуністів — скандуванням «Гань-ба!».

Ще за три дні до проголошення Незалежності комуністична партія готова була підтримати московських окупантів. ЦК КПУ розіслав по своїх обкомах КПУ директиву на підтримку ГКЧП. І наше Укртелерадіо боялося сказати слово засудження кремлівського перевороту. Це зробили ми на багатотисячному мітингу, вже не першому, на Майдані Незалежності увечері 21 серпня і, коли зовсім стемніло, рушили до будинку телерадіокомітету на Хрещатику, 26 з революційною вимогою надання нам прямого ефіру на Першому телевізійному каналі. Понад десять тисяч обурених громадян щільно заполонили подвір’я хрещатицької установи і прилеглу до неї територію на вулиці. Ми, котрі йшли попереду, опинилися перед замкнутими дверима комітету. Натовп був украй розлючений і розпочав штурмувати силою могутні двері. Коли стало зрозуміло не тільки нам, що замки будуть подолані, до нас протиснувся хтось із адміністрації установи (напевно, вийшовши через чорний хід із протилежного боку), попрохав не ламати двері і повідомив, що сюди вже викликано голову Держтелерадіо Миколу Охмакевича, якого підняли з ліжка.

Буквально через кілька хвилин у відчинених дверях з’явився Охмакевич, він закликав нас до спокою, але гриміло десятитисячне «Гань-ба! Пря-мий е-фір!», та так гриміло, що важко було почути слова керівника центрального рупора КПУ. Микола Охмакевич попросив нас, а попереду були В. Яворівський і я, не чинити погрому телерадіокомітету. Ми пообіцяли, з умовою, що нам буде негайно надано прямий ефір на Першому телевізійному каналі. Охмакевич погодився.

Ось не знаю, чи збереглися ці кадри вперше захопленого українськими революціонерами телеефіру 21 серпня 1991 року. Першим узяв слово Володимир Яворівський. Мені здавалося, що він говорив надто кучеряво і миролюбно, тому мій виступ був різкіший і чіткий: кремлівський переворот здійснено, щоб зупинити демократичні перетворення в країні, зупинити здійснення права націй на самовизначення, організаторами антиконституційного ГКЧП стали восьмеро членів ЦК КПРС, і тому комуністична партія повинна бути заборонена.

Такого в українському телеефірі ще не лунало.

Наступного дня, 22 серпня, ГКЧП впав. У середовищі комуністичної верхівки запанувала розгубленість. У нашому, патріотичному, середовищі запанувала радість перемоги з передчуттям можливості великих змін.

Часом кажуть: а чи був до 1991 року шанс отримати незалежність і змінити геополітичну карту світу? У такій постановці питання проглядається міф, згідно з яким Україна отримала шанс здобути державну незалежність тільки через серпневий кремлівський переворот. А це зовсім не так. Створення ГКЧП 19 серпня було зумовлене тим, що сторожовим псам імперії потрібно було зірвати підписання нового Союзного договору без України, призначене президентом М. Горбачовим на 20 серпня. Саме відмова України від підписання зумовила виникнення ГКЧП. Ми були причиною, а вони — наслідком, а не навпаки.

Після прийняття Декларації про державний суверенітет України ми впевнено й рішуче йшли дорожньою картою Декларації до остаточного, юридичного, закріплення державної незалежності.

Ось подивіться. 30 липня 1990-го, через два тижні після прийняття Декларації, прийнято Постанову Верховної Ради «Про проходження строкової військової служби громадянами Української РСР...», якою передбачалося «переведення до 1 грудня 1990 року громадян Української РСР, які проходять строкову військову службу, в Україну».

Іще через три дні, 3 серпня, було прийнято Закон «Про економічну самостійність Української РСР», яким «земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний, науковий і технічний потенціал, розташований на території республіки», «усі розташовані на території України підприємства, установи і організації» оголошувалися власністю народу України.

Кардинальних змін зазнала 24 жовтня 1990 року ще діюча Конституція Української РСР від 1978-го — з неї були вилучені положення про Збройні сили СРСР та підпорядкування Москві питань безпеки, утворена незалежна республіканська генеральна прокуратура, Рада Міністрів (згодом Кабінет Міністрів) дістала статус найвищого органу виконавчої влади, підпорядкованого виключно Верховній Раді Української РСР.

У лютому 1991-го Верховна Рада прийняла закон про передачу об’єктів вугільної і металургійної промисловості у власність України, а у квітні зупинила дію указу Президента СРСР на території України, який суперечив раніше прийнятій Постанові Верховної Ради України.

У червні—липні Верховною Радою були ухвалені постанови, згідно з якими головні податки для наповнення союзного бюджету — податок з обігу і податок на прибуток — зараховувалися виключно до бюджету Української РСР.

А це вже означало, що імперський король — голий. Україна стає незалежною де-факто. До де-юре лишався один крок.

Як нам у сьогоднішніх умовах утримати незалежність, які механізми цивілізованої відсічі гібридній війні? Ну, немає сумніву, що душу й тіло ми положим за нашу свободу. Але думати треба про механізми захисту своєї свободи. Тому що ворог підступний, ворог досвідчений, ворог матеріально сильніший. Ворог визначив Україну як головний об’єкт на планеті для свого імперського зацікавлення. Ворог розташував перед кордоном України готові до наступу оснащені найсучаснішою зброєю дивізії. Ворог перекинув із багатьох країн в Україну — як об’єкт № 1 свого імперського зацікавлення — найпрофесійніші кадри таємних спецслужб, ворог кинув шалені гроші на утримання своєї агентури в Україні в усіх державних, приватних та громадських структурах.

І тому найперше, що маємо вирішити, — кому довірити стояти на сторожі рубежів нації. Відповідь проста — досвідченій, освіченій, мудрій патріотичній владі. Але вже сказано: ворог досвідчений і підступний. Ворог застосував найсучасніші технології використання телевізії для одурманювання споживачів, і його успішний експеримент стане тепер предметом вивчення на факультетах політологів у цілому світі.

Тому маємо пам’ятати: ворог не тільки на кордоні, ворог у кожній українській оселі у вигляді загарбаного ним інформаційного простору української нації.

Гібридна війна буде тривала, жорстока і безжальна, як будь-яка війна. Нам доведеться прийняти нові правила виховання молодого покоління — щоб на запитання «Хто ти є?» лунала горда відповідь: «Я — українець!». «Що маєш зробити?» — «Убити окупанта!»

Олесь ШЕВЧЕНКО,

народний депутат України першого скликання,

голова Київського товариства політв’язнів та репресованих.