Прем'єра стрічки, яку поціновувачі називають квінтесенцією тонких художніх образів українського поетичного кіно, очікується наступного року. Цими днями Михайло Герасимович на заходах «Кінобукету», що вперше проходить у Києві у рамках Другого фестивалю високого мистецтва Bouquet, представляє, як арт-директор КФ «Відкрита ніч», конкурсні роботи фесту різних років, а також свої короткометражки у проекті «Дивись українське!». «Голос України» запитав у відомого кіномитця, як вплинуло здобуття незалежності нашої держави на українське кіно?

– Відповім про себе. Всі мої картини, які я замислював, починаючи із 1967 року, у СРСР нікому не були потрібні. У високих кабінетах мені люб'язно відповідали на кшталт: «Спасибо. Фирма в ваших услугах не нуждается»... Ще у 1973-му виникла ідея «Фуджоу» (Вікіпедія стверджує, що це один з найвідоміших прикладів українського фольклорного кіно. – Авт.), але втілив її лише після набуття незалежності. Картина вийшла у 1994 році. І не тому, що то був якийсь радикальний фільм. Ні. Це казка, а в ній – українській герой. Тоді сценарій фільму пройшов редколегію кіностудії Довженка та Держкіно України. А нагорі дали зрозуміти, що російських казкових героїв повно, і український не потрібен.  Друзі мені казали: ну, не будеш ти це знімати. Забудь! Але то була мрія, мрія родом з дитинства, й забути її я не міг.

З особистого погляду на незалежність скажу: свої чотири фільми мені вдалося зняти тільки після 1991 року. Так само, як і більшості моїм колегам по цеху. За радянських часів і мріяти не могли, що нам дадуть знімати таке кіно, як ми хочемо. Так, за останні 28 років були провали, невдачі, бракувало коштів, багато років поспіль кіно не знімалося. Але якщо вже знімалося, то такі картини, як «Кисневий голод» реж. Андрій Дончик, «Голод-33» реж. Олесь Янчук тощо. І це для мене – важлива, яскрава ознака якісного кіно.

Михайло Герасимович зі студентами КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, де він веде режисерську майстерню, фільмував події на Майдані 2013-2014 рр. У перші роки російсько-української війни режисер возив свій фільм 2011 року випуску «Той, хто пройшов крізь вогонь» в зону АТО – від Щастя до Маріуполя... А цього року фестиваль «Відкрита ніч», започаткований ним 22 роки тому, встановив всеукраїнський рекорд за кількістю переглядових майданчиків – 120 по всьому світові!

Питаю, а що кіно дало розбудові держави?

– Для себе я вивів просту формулу: без допомоги держави нам дуже важко знімати своє, українське кіно, але без кіно – держава пропаде.  Оцінити, скільки кіно дало державі, – важко, але те кіно, про яке довго лише мріяли автори, а потім нарешті змогли його зняти, дало потужний імпульс суспільству.

Держава може нормально існувати й розвиватися на власній культурі, на своєму кінематографі, а не лише на фільмах, які вона позичить. Кожна людина має хоч раз на день подивитися у дзеркало, побачити, який вона має вигляд. От кіно – те саме дзеркало для суспільства. І у цьому сенсі проект «Дивись українське!», в якому я теж беру участь, дуже на часі. Він концентрується на імпульсі «ми, для нас, про себе». Це школа вітчизняного бліц-кіно – за три хвилини розповісти глядачу історію про сьогодення, про наше буття, про те, що хвилює кожного, так, щоб він посміхнувся, щоб замислився, це дуже непросто. Але якщо виходить реалізувати авторський задум у такому жанрі короткого ігрового метру, то кожен фільм стає тим дзеркальцем, тим люстерком, про яке я казав.

Голова правління Асоціації «Сприяння розвитку кінематографа в Україні – дивись українське!», куратор та продюсер «Кінобукету» Андрій Різоль додає, що в останні роки змінилося ставлення держави до вітчизняного кінематографа, внаслідок чого обсяг кінопродукту власного виробництва у кінотеатрах країни зріс з нуля до восьми відсотків. Це свідчить про певний прорив і еволюцію галузі. Сьогодні формується глядацький запит на своє кіно. І проект «Дивись українське!» є пропозицією на той запит: за два роки вдалося налагодити виробництво якісного національного кінопродукту, довести його до споживача, формуючи смак до українського кіно. Проте головною ознакою нашого сучасного кіно, каже Андрій Різоль, є створення, так би мовити, широкоекранного позитиву. Отож всі фільми проекту – це своєрідні мотиватори – життєстверджуючі та такі, що надихають на добрі справи, на дії, що ведуть до змін на краще. Ідея стрічок полягає у ствердженні – «все буде добре», «вихід можна знайти з будь-якої ситуації», «вір у себе та дій!», бо історію творять люди!