Вікторія (ліворуч) разом зі своєю однокурсницею Анжелікою Рудницькою.

Напередодні 29-ї річниці Революції на граніті радились із колегами, про що написати, і товариш розповів про один факт із біографії відомої у наших колах журналістки Вікторії Радченко. Знаю її давно, відтоді як вона студенткою факультету журналістики проходила практику в одному з луганських видань, а потім у різні часи працювала в газетах, на телебаченні, редагувала глянцевий журнал «Цвях у шоколаді» і навіть була одним із співавторів художнього фільму. Вікторія людина досить цікава, енергійна, креативна, отже, спілкуватися з нею — це велика насолода. Здавалося б, знаю про Вікторію багато, але про те, як у студентські роки вона «голодувала на граніті», почув від неї лише сьогодні.

У 1990-му Вікторія вчилась на третьому курсі факультету журналістики КДУ ім. Тараса Шевченка. Хто пам’ятає ті роки, знає, якими буремними вони були: мітинги біля пам’ятника Кобзареві у Києві, де вперше підняли синьо-жовтий прапор, відродження українських народних традицій, активний потяг до творчості репресованих українських письменників та поетів... А «розсадником націоналізму» вважався журфак Київського державного університету.

— Гадаю, що паростки певної самоідентифікації, посіяні ще моїм дідусем, який розповідав українські казочки, а також юнацький максималізм і неясне прагнення до світової справедливості привели мене на Майдан Незалежності чи, як пізніше говоритимуть, Перший Майдан, — розповідає Вікторія. — Протягом чверті століття сталося ще три, як мінімум, українські революції, але саме фатальні події на столичному холодному граніті восени 1990 року підштовхнули колесо історії. В’ячеслав Чорновіл якось сказав: «Без студентської голодовки не було б Незалежності України». Напевне. Сьогодні, на відстані багатьох років і численних потрясінь для країни, я і мої колеги по голодовці відповідаємо на запитання: чи не даремними виявилися усі жертви 28 років виборювання самостійності, чи насправді виконані вимоги перших українських протестувальників? Формально — так. У 1990-му студенти однозначно домоглися відставки уряду і рішення про те, що наші вояки мають нести службу лише у межах республіки. Якщо звернути увагу на плакати на старих фото, можна побачити, що вже тоді ми вимагали створення Національної армії, навіть не підозрюючи, якої ваги і актуальності набуде ця ідея у 2014—2019 роках.

Ми прагнули змінити країну цілком демократичним шляхом — шляхом перевиборів Верховної Ради. Вимога щодо націоналізації майна Компартії України і ВЛКСМ була лише інструментом, щоб урівняти можливості всіх політичних сил під час альтернативних перевиборів. А вже потім планувалося оголосити Незалежність. Це мало цілком логічний вигляд, враховуючи вимогу непідписання Союзного договору. 17 жовтня Верховна Рада під тиском таки ухвалила постанову про часткове задоволення вимог голодуючих студентів і про поступове виконання решти. Та, на жаль, обіцянка провести вибори навесні 1991-го на багатопартійних засадах так і не була реалізована. Але відбулося головне: після голодовки студентів ідея незалежності почала активно обговорюватися. Революція на граніті радикалізувала активну частину населення, налаштувала її на рішучість. Оце й була наша справжня перемога. Як виявилося, ми в змозі щось змінити, впливати на рішення на найвищому рівні.

За словами Вікторії, голодовка була відчайдушним вчинком для багатьох із них. Обираючи методи впливу на владу і на суспільство, ініціатори акції протесту, а це були лідери студентських спілок Києва і Львова, по-перше, взяли на озброєння європейський досвід, по-друге, розраховували на емоційний відгук і моральний «струс» загальної свідомості — як реакцію на факт голодовки. Вони добре розуміли, що така акція має бути потужною і одноразовою, в іншому разі не буде потрібного ефекту. Звичайно, на акт самопожертви, а він насправді таким і був, відгукнулися інтелігенція, робітники підприємств, звичайні мешканці містечок і сіл, які їхали на Майдан з однією метою — підтримати українську молодь.

— Найбільше мені запам’ятався немолодий уже чоловік з Волині, який зі сльозами на очах дарував нам букетики польових квітів і казав: «Дівчатка, тримайтеся, ми з вами...» — згадує Вікторія. — Я пишалася, що можу представляти на Майдані наш східний регіон, якому не є чужими і народні традиції, і національні ідеї, і державницькі сподівання усіх українців. Після голодовки я побачила, що ми, на жаль, у меншості і треба боротися ще довго... Однак народ уже почав замислюватися про незалежність України, хоча раніше це мало кому спадало на думку.

А ще Вікторія пам’ятає, як із завмиранням серця під стінами Верховної Ради вона з друзями спостерігала на моніторах, як один із ватажків студентської революції зовсім юний Олесь Доній проголошував із парламентської трибуни вимоги студентів.

Юний Олесь Доній на парламентській трибуні.

Для них тоді існувало дві можливості — або повторити сумну долю китайських студентів, які протестували на площі Тяньаньмень (і це було цілком реально), або опинитися у вільній омріяній країні. Звісно, друга була ідеальним варіантом.

— До речі, у свій час журналісти «Української правди» назвали нашу акцію «бунтом донкіхотів проти вітряків комунізму». Можливо, так воно і є. Та попри все, ми лишаємося максималістами, бо віримо, що в нашій країні можна щось змінити.

Луганська область.

Фото з архіву учасників Революції на граніті та надано Вікторією Радченко.