Чверть століття тому Елізабет Кунце, нині вже пенсіонерка, організувала й дотепер керує благодійною організацією «Допомога для України» в містечку Лобеталь, що неподалік Берліна. Досі кожні два тижні звідси в Україну прямували фури з гуманітарною допомогою.
Ми вже розповідали про цю дивовижну жінку, котра наполегливо здійснює свою місію — допомагати тим, хто сам собі не в змозі зарадити («Голос України», 29.09.2018 р.), і про перепони, котрі доводиться долати на цьому шляху. Сьогоднішнє інтерв’ю з пані Елізабет Кунце (на знімку) про старі реалії, але ще більше — про нові проблеми.
— Пані Кунце, коли 25 років тому ви починали свою доброчинну діяльність, то чи загадували, як довго цим доведеться займатися?
— Ну, ми починали в Україні в постчорнобильські часи, котрі виплеснулися у великі проблеми з браком можливостей для підтримки постраждалих від наслідків катастрофи на АЕС. Далі в Україні почалися труднощі становлення, коли чимало людей, передусім пенсіонерів, малозабезпечених, дітей без батьківської опіки, потребували допомоги, яку не завжди могла забезпечити держава. А в останні роки додалися наслідки вже воєнного конфлікту на Донбасі, від якого страждає ні в чому не винне цивільне населення. Тож фури з гуманітарним вантажем прямують і на схід України.
І якщо ми можемо допомогти, то чому б нам це не зробити? Ми й робимо: лише впродовж цього року в Україну доставлено понад 25 тонн різноманітних вантажів. Днями в дорогу вирушила чергова, вже 30-та цього року, фура з пожертвами німецьких громадян.
— Лобеталь – невелике місто: кілька десятків тисяч мешканців, а збирає таку потужну гуманітарну допомогу…
— Ми починали як міська доброчинна організація, але її діяльність вийшла за межі міста й приміських районів: нині пожертви до Лобеталя надходять з усієї Німеччини. Їх так багато, що доводиться цей потік регулювати: замовляти пожертви під конкретну дату відвантаження, адже в нас немає складів. За винятком мого власного будинку, який і став місцем, куди звозиться гуманітарна допомога…
— Ви вже стали великим знавцем усіх тонкощів цієї непростої справи. Зокрема, й у царині подолання бюрократичних перепон, які є на цьому шляху…
— Досі, хоч і не без проблем, але ми справлялися. Передусім вони виникали під час перетину польсько-українського кордону. Але заради справедливості зазначу, що оскільки наш вантаж — не комерційний, то процедура виконувалася досить швидко. До того ж механізм доставки гуманітарної допомоги в Україну за майже три десятиліття ми дуже добре налагодили: через власні канали шукаємо транспорт, який везе, приміром, комерційний вантаж з України до Німеччини, а назад має повертатися порожнім. Або навпаки — порожні фури, що їхали до України по товар. За доступну плату вони забирали гуманітарний вантаж і доставляли його за потрібною адресою. Водії — що німецькі, що українські — охоче з нами співпрацювали. Але цього року дедалі частіше фури з нашим вантажем простоюють на польському кордоні й по кілька годин, й по кілька діб!
— Чому так?
— З’ясовується, що для міжнародних перевізників існують квоти дозволів, які видають на певний час, а вони використані вже в червні. І відтепер водії мають обмежену кількість дозволів для перетину кордону, тож одержати їх — проблема. Кажуть, що квоти скорочені…
— А інші варіанти доставки вантажів в Україну можливі?
— Інші варіанти тягнуть за собою такі витрати, котрі благодійна організація не може собі дозволити. Втім, уже й нинішні, які зросли у зв’язку з цією ситуацією, стають нам не під силу. Приміром, цими днями маємо завантажити машину, яка рушить до
Жмеринки Вінницької області. Вона повезе допомогу для дуже бідних людей — одяг, взуття, чотири спеціальні лікарняні ліжка, шкільні меблі. За це маємо заплатити набагато більше, ніж досі: 1780 євро, хоч за таку відстань зазвичай платили 1200 євро. Так, ми готові й надалі збирати гуманітарну допомогу, але не готові платити за корупційною ціною.
Нині ми зібрали товарів уже на три транспорти. Ще 10 днів тому замовили українську вантажівку, але через відсутність дозволу для перетину кордону вона не може до нас приїхати. Також у нас є певна традиція: щороку проводимо осінній ярмарок, одержані кошти від якого спрямовуються на подарунки дітям-сиротам чи малозабезпеченим сім’ям до Різдва. Цю традицію ми не можемо порушити, бо святкових пакетів діти чекають впродовж року. Але чи так буде й цього разу?
Берлін.
Фото автора.
