Національний музей Голодомору-геноциду та Союз Українських Організацій Австралії проводять фотовиставку «Голоси з-за океану». Експозицію можна побачити у Києві, у Залі пам’яті музею (вул. Лаврська, 3) до 22 жовтня 2019 року.
Фотографії та спогади, оформлені у вигляді листів, розповідають особисті історії людей з різних областей України, які дітьми пережили Голодомор 1932–1933 років. Через деякий час очевидцям тих страшних подій вдалося емігрувати до Австралії.
Кураторки проекту — австралійки українського походження Галина Костюк та Яніна Грін (на знімку – праворуч, ліворуч -- Надзвичайний та Повноважний Посол Австралії в Україні, пані Мелісса О'Рурк ) —розшукали цих людей, аби зібрати свідчення та зберегти пам’ять про один із найбільших геноцидів людства.
Навіть з огляду на кілометри суші й океанів між українцями, їх завжди буде єднати національна ідентичність, мова, історія й колективна пам’ять, зокрема і про Голодомор.
Представлений киянам та гостям столиці у Музеї Голодомору фотопроект був створений до 85-тих роковин пам’яті жертв Голодомору та у 2018 році експонувся в галереї «SpASE GALLERY» (м. Мельбурн, Австралія).
Аби читачі «Голосу України» змогли відчути, які страшні, трагічні для нашої країни роки довелося тоді пережити цим людям, усім українцям, наводимо сім спогадів очевидців, написаних українською та англійською мовами.
<<Ми бачили, як з пароплавів виносили тіла…>>
Семен Козлов:
Я народився 1928 року в Києві, на Подолі. Ми жили на Боричевому узвозі в чотирьохповерховому будинку, де ще досі мешкають люди. Поруч - поштовий район з річковим вокзалом.
Навесні 1933-го я, п’ятирічний хлопчик, і мої друзі щодня бігали зустрічати пароплави, на яких люди прибували до Києва по Дніпру. Ми бачили, як з пароплавів виносили тіла. Моя бабуся пояснила, що це люди, які померли від голоду, бо за містом немає їжі, і знесилені люди помирали по дорозі, намагаючись дістатися Києва.
Одного дня родина Тарасенко з села Трипілля в Київській області, прийшла до нашого будинку. Їм пощастило знайти роботу двірників і це дало їм право оселитися в підвалі. Вони були дуже виснажені, особливо дві доньки - Маня і Паша. Чотирирічна Маня через крайнє виснаження довго не могла ходити. Вона сиділа на сонечку в дворі і запитувала сама себе: “Маня, чому ти тут?” - і завжди давала собі одну й ту ж відповідь: “Тому що тут є хліб, а там - немає”.
Semen Kozlov, born 1928 Kyiv:
I was born in Kyiv, іn Podil. We lived on Borychev Street, a descent, in a four-storey building, in which people still live today. Nearby, the postal area with the river station.
In the spring of 1933, I, a five-year-old boy, and my friends rushed every day to meet steamboats on which people from all over the Dnipro River arrived in Kyiv. We saw how the bodies were carried out from the steamboats. My grandmother explained to me that these were people who died from starvation, because there was no food outside the city, and the exhausted people died on the road trying to get to Kyiv.
One day, a family called Tarasenko from the village of Trypillya, in the Kyiv region, came to our building. They were lucky enough to find the job of janitors, and this gave them the right to stay in the basement. They were very exhausted, especially two of their daughters - Manya and Pasha. Four-year-old Manya, due to extreme exhaustion, for a long time was unable to walk. She sat in the sun in the courtyard and asked herself, “Manya, why did you come here?”, and always gave the same answer, “Because here is bread and there - no bread”.
<<Школи позакривали, бо люди ходити не могли, не те що навчатися…>>
Марія Пастушин (Бурнокова), народилася 1925 року, c. Погаричі, Сумська область:
Українці були дуже затяті, вони ніколи не любили комунізм. І люди не хотіли йти до колгоспів, тому для них й створили голод. Моя мама мала 10 дітей; п’ятеро померли немовлятами, а ще двоє – Іван і Галя – під час Голодомору від голоду, бо вони були найменшими і не могли їсти те, що їли інші тоді – якусь полову, траву. Мама сама їх поховала – зробила з якихось дощинок труну й закопала.
Мою родину не розкуркулили, бо коли батько побачив, що насувається, продав коней, і так нас це оминуло. Під час розкуркулення приходили люди з села й обшукували хати, виганяли людей. Раз викинули були родину з малим хлопчиком на сніг, то моя мама забрала його, щоб погрівся, а їй сказали: «Якщо ти його забираєш, то ми й тебе заберем». І що ви будете робити, хіба не пожалієте людей?!
Бували ще бідняки, які ходили по майно багатих, яких вивезли на Сибір. Як, наприклад, в дядька мого тата – його забрали в Сибір і лишилася хата, а в ній стала жити моя подруга – Маруся. І коли я ходила до неї гуляти, то думала: «Це ж не ваша хата, це моїх родичів хата».
В 1933 році вже після Різдва в нас не було чого їсти. Школи позакривали, бо люди ходити не могли, не те що навчатись. Ми збирали гнилу картоплю, траву, а навесні – кропиву, бо вона найскорше проростала. Мама варила це на воді. З горобиного щавлю робили пляцки.
У нас була одна церква на три села (церква святих Петра і Павла). Перед голодом було востаннє, що ми паски посвятили, бо потім церкву зруйнували. Спершу зняли колоколи й зруйнували дзвіницю, та засипали туди зерно, а пізніше зробили клуб.
Весною 1933-го року в колгоспі зачали варити в котлах їжу, щоб люди думали: «Ви нас годуєте, то ми прийдем до вас», і так принаджували до колгоспів. В колгоспах обліковували, скільки трудоднів проробила людина, а потім стільки їжі відповідно і видавали. І люди йшли. Голод умисно зробили, щоб люди покорилися управі.
Maria Pastushyn (Burnokova), born 1925 Poharychi village, Sumy region:
Ukrainians were very stubborn, they never admired the Communism. And people didn’t want to enter the collective farms, that is why hunger was created.
My mother had 10 children; five of them died while being babies, two more from hunger during the Holodomor as they were very little and couldn`t eat what other ate - chaff, grass. My mother buried them herself - made a coffin out of planks and buried. My family wasn’t dispossessed as kulaks, because when my father saw what was coming, he sold our horses, and we avoided this.
During dispossession villagers-activists were coming and searching our houses, threw people away out of them. Once they threw away a family with a kid on the snow. My mother took the boy to warm, but she was told “If you take him, we will take you”. But wouldn’t you despite all pity others?
There were poor men, who would “go for” properties owned by reach men transported to Siberia. For example, uncle of my father. He was taken to Siberia and his house was left and soon there began to live my friend - Marysja. And each time I went to play with her, I thought, “This is not your house, this is my relatives’ house”.
After Christmas, 1933, we had nothing to eat. Schools were closed, because people couldn’t walk, not mentioning studying. We collected rotten potatoes, grass, in spring - nettles, because it germinated the earliest of all. My mother cooked this. Out of red sorrel she made pancakes.
In our village was a church which served for 3 villages (devoted to Saint Peter and Paul). Before the hunger we consecrated Easter cakes for the last time, because the church was then destroyed. Firstly, they took the bells off and demolished a bell tower, and poured there grain, and later made an entertaining club out of it.
In spring 1933, the meal in collective farms began to be prepared, so that people would think: “You feed us, and we will come to you”, to attract people to collective farms. In collective farms working days done by each person were calculated, and then the proper amount of food was given to her. And people went there. The hunger was deliberately created so that people would obey the government.
<<Викинули з власної землі, майно вилучили, а паспорти конфіскували>>
Алла Бондарук (Стамбула), народилася 1932 року, м. Красногорiвка, Донецька область:
До насильницького голоду 1932-33 років моя родина жила в Маріуполі на великій мальовничій ділянці з виноградником, який спускався до Азовського моря, і великим фруктовим садом, що примостився на горбі над виноградними лозами. Моя родина мала грецьке походження. Ми жили у великому будинку й мали кількох найманих працівників, аби ті допомагали нам обробляти ділянку.
Все змінилося після Революції?(1917 року), коли в батьків забрали власність як у «куркулів» або «кулаков». Їх викинули з власної землі, їхнє майно вилучили, а паспорти конфіскували. Тоді вони втекли, спершу мій тато та його брат, а потім моя мати мужньо доправила решту родини.
Я народилася на Донбасі... Щоб дістати їжу під час Голодомору, мої батьки обміняли все своє золото і срібло. Було складно отримати роботу без паспорта і моя мати витрачала дні, намагаючись дістати для всіх їжу, щоб ми вижили. Мої брати гляділи мене, у той час як мати шукала їжу.
Я згадую, як мати розповідала, що на початку голоду керовані державою магазини з обміну їжі? («Торгсіни») приймали лише цілісні прикраси, а потім уже й змушували людей розбивати коштовності на частини для обміну на їжу. Розбитий браслет та 3 зламані срібні чайні ложечки, які магазин відмовився взяти у моєї матері вже ближче до кінця голоду, вона дала мені як посаг.
У 1993 я повернулася до Маріуполя і побачила, що залишилося від фруктового саду й величезного виноградника, який тримала моя родина … Не лишилося нічого… Все було повністю зруйновано, так само як і будинок.
Alla Bondaruk (Stambula), born 1932 Krasnohorivka city, Donetsk region:
«Before the forced famine of 1932-33, my family lived on a large beautiful property in Mariupol with a vineyard which cascaded down to the Azov Sea and a large orchard perched on the hill above the vines. My family was originally from Greek heritage. We lived in a large house and my family had a few workers to help them farm the property.
All that changed after the Revolution (in 1917) when my parents had their property seized, as “kurkuli” or “kulaks”. They were thrown off the land and had all their assets seized and their passports confiscated. They then escaped, first my father and his brother, later my mother courageously brought the rest of the family across.
I was born in the Donbas region... In order to get food during the Holodomor my parents exchanged all their gold and silver. It was difficult to get work without a passport and my mother spent her days trying to get food for all of us to survive. My brothers looked after me while my mother looked for food.
I recall my mother saying that in the beginning of the famine, the government-run food exchange stores would only accept whole pieces of jewellery and later on they made people break the jewellery into pieces for food exchange. A broken bracelet and three broken silver teaspoons that the store refused to take from my mother towards the end of the famine she gave me as my dowry.
In 1993 I went back to Mariupol and saw what was left of our large family run vineyard and orchard…there was nothing…it was totally ruined and so was the house».
<<Все змінилося -- й кожен почав стежити за іншим, не знаючи, кому довіряти...>>
Олександр Малемоненко (народився 1917 року, м. Зінькiв, Полтавська область - помер у жовтні 2018-го):
Коли я був маленьким хлопчиком, в 20-х роках, я пам’ятаю, що було тяжко, але потім було щось на зразок послаблення, і люди повідкривали власні маленькі справи, а українська мова, здавалось, процвітала. Мій дядько мав місцевий театр і я працював "curtain boy", тобто мав піднімати й опускати завісу. Мені подобались ці часи, які я проводив, вивчаючи напам’ять усі ролі й підспівуючи при перегляді «Наталки Полтавки» і «Запорожця за Дунаєм». Українська поезія і література процвітали й ми були налаштовані оптимістично.
У 30-х все змінилося -- й кожен почав стежити за іншим, не знаючи, кому довіряти, бо комуністи ставали дедалі гучнішими.
Ми жили в місті й чули плітки, що по селах готується путч. Влітку напередодні Голодомору моя мати почала ховати їжу у нас на горищі. Сушила все, що могла. Я особливо чітко пам’ятаю, що вона товсто чистила картоплю, сушила лушпиння й ховала на даху. Взимку вона робила з нього суп.
У місті нам видавали маленькі пайки хліба, який я ховав під пальто, й поспішав додому – щодня іншою дорогою, на випадок, якщо хтось побачив мене й спробував би вкрасти його. Кожен був голодним.
Дорогою в школу тієї зими я часто бачив нещасних селян, які лежали замерзлими на узбіччі, недалеко від залізничної дороги, або випрошували хліб, щоб віднести його своїм сім’ям. Інколи я віддавав їм свій хліб.
Alexander Malemonenko (born 1917, Zinkiv city, Poltava region -- - died October, 2018):
When I was a little boy in the ‘20s, I remember things were really hard, but then there was somewhat of a relaxation and people opened little businesses and the Ukrainian language seemed to thrive. My uncle had a local theatre and I had the job of being the curtain boy, so had to open and close the curtain. I loved this time, learning all the parts off by heart, and singing along while watching things like “Natalka Poltavka” and “Zaporozhets za Dunayem”. Ukrainian poetry and literature flourished and we felt positive.
Into the ‘30s, things changed, and everyone started watching everyone, wondering whom to trust as the Communists started to become more vocal.
We lived in town and heard rumours that there was to be a putsch on the villages. In the summer before the Holodomor, my mother started hiding food in our roof. She dried whatever she could. I remember especially that she peeled potatoes thickly, dried out the peels and hid them in the roof. In winter she used to make us a soup out of them.
In town, we had small rations of bread which I used to hide under my coat and hurried home by different roads each day in case someone saw me and tried to steal it. Everyone was hungry.
On my way to school in that winter, I often saw poor country people who lay frozen by the side of the road not far from the railway, or begging for bread to take back to their families. Sometimes I gave them my bread.
<<Багато людей померло в моєму селі, і я вважаю удачею, що моя родина вижила>>
Лiдiя Турковська (Семенiй), народилася 1926 року, с. Гацькiвка, Житомирська область:
Мені довелося пережити дуже болісний досвід протягом Голодомору. Я була дуже маленькою дівчинкою – 6 чи 7 років – однак зберігаю трохи спогадів з тих часів.
Ми жили в дуже маленькому селі – 100 чи менше мешканців. Засоби моєї родини уже були обмежені, бо ми жили за рахунок сільського господарства, але коли настала колективізація і Голодомор, справи стали зовсім погані.
Я жила лише з кількома членами родини – тільки батьки і моя старша сестра – але мої двоюрідні брати та сестри жили неподалік. Коли їжа закінчилась, ми були змушені їсти траву, гілки й листя. Мати часто відправляла мене до сусідів, щоб я випрошувала їжу, й інколи мені це вдавалося.
Мій тато був водієм на доставці у місцевих землевласників, у яких були можливості дати йому їжу, яку він ділив з родиною. Були часи, коли він на місяці був змушений покидати село й працювати на Донбасі, і це був найскладніший період для родини.
Коли люди мерли, вони лишалися на дорозі й по них приїжджала підвода з конем, щоб згодом вивантажити їх до масових могил. В основному вони були непозначені, означені лише кількома хрестами.
У мене лишились яскраві спогади з відвідин моїх двоюрідних братів і сестер. Я ходила гуляти до них, але вони мало на що мали сили. Вони лежали на підлозі, апатичні, напівмертві, не в змозі поворухнутися. Я досі пам’ятаю похмурий вираз їхніх облич; жахливі спогади лишаються в моїй голові.
Багато людей померло в моєму селі, і я вважаю удачею те, що моя родина вижила.
Lidiia Turkovska (Semenii), born 1926 Hatskivka village, Zhytomyr region:
I had very harrowing experiences during the Holodomor. I was a very young girl, 6 or 7 years old, but retain some memories from the time.
We lived in a very small village, around 100 occupants or fewer. My family’s means were already lean, living off the land as villagers, but when collectivization* and the Holodomor arrived, things got very bad.
I lived with only a few family members, just my parents and an older sister, but my cousins did not live far. When food ran out, we would have to eat grass, twigs, and leaves. My mother often sent me to the neighbours to beg for food, with varied success.
My father was a delivery driver for the local business owners, who had the means to give him food to share with his family. There were times when he would have to leave the village and work in Donbas for months at a time, and that’s when times were toughest for the family.
As people died, they were left on the road, and a horse and cart would come to collect them, where they would eventually be dumped into mass graves. They were generally unmarked, signified only with a few crosses.
I have vivid memories of visiting my cousins. I would go off to play with them, but they were never really capable of much at all. They would lie on the floor, listless, half-dead, unable to move. I can still remember the sullen look on their faces: the horrid memories remain in my mind.
Many people died in my village, and my family was considered lucky for surviving.
<<Мою невинну матір кинули до в’язниці. Ми залишились одні...>>
Надiя Кулик (Верховод), народилася 1924 року, м. Старобільськ, Луганська область:
Моя родина втратила все під час Голодомору, оскільки нас визнали куркулями – ворогами держави.
Тато відмовився покидати своє господарство, коли вони приїхали забрати його й передати до колгоспу. Батька забрали до Старобільської в’язницю й пізніше вбили там в 1933. Нас викинули з нашої землі й ми не мали чого їсти. Я згадую, як повзала довкола, ніби дитина-інвалід в пошуках усього, що рухалося – черв’яків, жаб, пуголовків, а влітку – зерна й усього, що тільки можна було знайти. Я сиділа на шляху й чекала, поки люди кинуть мені щось поїсти.
Нас не забрали б до прийомної багатодітної родини, оскільки вони переживали, що їх зашлють до Сибіру. Я ніколи не забуду, як вони забрали мою невинну матір і кинули її до в’язниці. Ми залишились одні.
Картинка з відвідин моєї матері стоїть перед моїми очима й донині. Сестра підняла мене, щоб я побачила матір, і в’язничний охоронець вдарив мене по спині. Але спогад, який я не можу викинути з голови, це картина моєї матері, яка рве на собі волосся, коли вона в той день побачила нас у в’язниці. Ця картинка залишилась зі мною на все моє життя.
Nadia Kulik (Verhovod), born 1924, Starobilsk city, Luhansk region:
My family lost everything during the Holodomor as we were declared to be “kurkuly”, enemies of the state.
My father refused to give up his farm when they arrived to take his farm and give it to the “kolhosp” - the collective farm. My father was taken to Starobilsk prison and later murdered there in 1933. We were thrown off the land and had nothing left to eat. I recall as an invalid-child crawling around and finding anything that moved: worms, frogs and tadpoles and, in summer, grains of what I would find. I would sit on the path and wait for people to throw me something to eat.
Extended family wouldn’t take us in as they were worried about ending up in Siberia. I shall never forget when they took away my innocent mother and threw her into prison. We were left alone.
The vision of visiting my mother stays with me to this day. My sister lifted me up to see my mother and I was struck by the prison guard across my back. But the memory that can’t be erased from my mind is the picture of my mother tearing her hair out as she saw us in prison that day. This image has stayed with me my whole life.
<<Забрали землю і викинули нас з нашого будинку…>>
Григорій Хоменко (народився 1925 року, с. Миколаївка, Дніпропетровська область):
Спершу прийшли активісти і забрали всю нашу їжу. Мені було вісім і я згадую, як вони прийшли й перекинули всі діжки з засоленими на зиму овочами – усі наші малосольні огірки, капусту, помідори, перці … Вони також конфіскували всю їжу на горищі. Нічого не лишилося їсти.
Потім вони повернулися через тиждень і забрали нашу землю, і викинули всіх нас з нашого будинку. Нам не було куди податися.
Моя нещасна мати взяла своїх трьох хлопчиків і йшла по снігу 25 кілометрів до найближчої залізничної станції, щоб дістатися до хати своєї сестри на Донбасі. Мені було вісім, а молодшому братові – п'ять, а ще був брат-немовля, якого потрібно було нести, таким малим він був. Я згадую, що коли ми йшли вночі по снігу, було дуже місячно. Мати підбадьорювала нас, щоб ми продовжували йти, кажучи, що ми побачимо тата і їстимемо білий хліб, коли прийдемо.
Hryhorii Khomenko (born 1925, Mykolayivka village, Dnipropetrovsk region)
First, the activists came and took all our food. I was 8 years old and I recall how they came and knocked over all the barrels with fermented vegetables for the winter – all our pickled cucumbers, cabbage, tomatoes, peppers… they confiscated all the food from the attic as well. There was nothing left to eat.
Then they came back a week later and took our land and threw us all out of our home. We had nowhere to go.
My poor mother took the three boys and walked through the snow for 25 kilometres to the closest train station in order to get to her sister’s place in the Donbas. I was eight and my younger brother was five, and there was also my baby brother who had to be carried as he was so young.
I recall it was such a moonlit night as we walked all night in the snow. My mother encouraged us to keep walking, saying that we would be able to see my father and eat white bread when we got there.
На презентації виставки побувала Галина Квітка, kvitka@golos.com.ua
Р.S. Публікуючи ці сім свідчень австралійських українців, «Голос України» намагався ще раз привернути увагу до трагедії нашого народу тих років. Сподіваємося, нам це вдалося. Звісно, таких правдивих вражаючих історій значно більше, навіть на виставці «Голоси з-за океану» (вона, нагадаємо, триватиме у Києві до 22 жовтня) їх десятки. Тож з усіма страшними нотатками, які є документальним звинуваченням сталінському режиму від українців, котрі пережили штучно створений голод, може ознайомитися кожен. Побачити експозицію, і особливо молодим, треба хоча б для того, щоб ніколи не допустити повторення тих трагічних подій! У цьому контексті наводимо ще одну розповідь:
"Я народилася вже у Незалежній Україні. І про Голодомор у моїй країні читала лише у книжках та чула від своєї прабабусі. Вона жила на Черкащині і про ті роки розказувала жахливі речі від яких – мурашки по шкірі. Так само болісно бачити знімки і читати свідчення очевидців на виставці «Голоси з-за океану» та інших подібних заходах. Ті трагічні сторінки в житті України неможливо просто так перегорнути і стерти з генетичної пам’яті нашого народу – хто би цього не хотів.
Зараз я мандрую різними країнами, знайомлюся з їх історією (подорож до Австралії – також у найближчих планах). І розумію, що багато держав у свій час потерпали від голоду. У 1933-му він був не лише в Україні, а й у Казахстані. Був у Камбоджі-- за «червоних кхмерів», в Ірландії, коли картопля не вродила, в повоєнній Німеччині. Ба гірше -- нині від недоїдання і голоду у світі помирає щороку десять мільйонів людей. Тож пам'ять жертв Голодомору в Україні, окрім усього, має цінність в контексті справедливого розподілу продовольства у світі в контексті ощадливого ставлення до їжі та інших ресурсів, в контексті майбутнього... Голоси з усіх куточків планети – їх треба почути!.."
Тетяна Друженко, 25 років, Київ
