Схоже, «ера милосердя» з новими реформаторами настане нескоро. Складається враження, що над Україною хтось вирішив поставити жорстокий експеримент на її виживання, випробовуючи народне терпіння недолугими «реформами». Та чи треба скидати все на саму тільки владу?... Відповіді на це запитання присвячено попередні публікації автора у «Голосі України» за 25 квітня, 22 травня, 20 червня, 13 липня і 29 серпня ц. р.

У роздумах про нав’язані країні колишньою владною верхівкою різноманітні реформи в державному управлінні, економіці, освіті з наукою, медицині та інших сферах життя чомусь спав на думку епізод із фільму «Ад’ютант його високоповажності», в якому отаман анархістської банди (актор А. Папанов) обіцяє полоненим білогвардійським офіцерам вчинити над ними «екскремент». Мабуть, підмивало показати офіцерським інтелігентам, а заодно й продемонструвати перед своїми хлопцями велику «ученість»...

А разом з цією згадкою усі без винятку «реформи» попередньої влади уявилися таким собі нагромадженням політико-юридичних, економічних, гуманітарних «екскрементів», яким до поняття реформ — як до неба рачки...

Що таке реформа? Ще у 1997 році я визначив поняття правової реформи в роботі, присвяченій проблемам здійснення такої реформи в Україні. Суть правової реформи полягає в тому, що це особливе управлінське рішення, яке приймає верховна державна влада, вимушена через об’єктивну зміну умов функціонування державного апарату відновлювати єдність державної влади і відтак заінтересована у свідомій зміні функціонування останнього; рішення, реалізація якого веде до утвердження нового режиму законності, що є метою здійснюваних перетворень.

На прикладі реформування правоохоронної системи в останні п’ять років чи реформування місцевого самоврядування ми бачимо цілком певно, що про жодне свідоме, об’єктивно необхідне рішення та утвердження в державі нового режиму законності говорити не доводиться. Чому? Тому що владною метою перетворень було не утвердження режиму законності в діяльності держави, а таке налаштування правоохоронної системи, системи місцевого самоврядування, всієї системи публічної влади взагалі, яке реалізує корисливі інтереси можновладних корупціонерів, на шкоду єдності державної влади. А це уже дещо інакше, ніж те, чим є поняття реформи, це щось таке, що виглядає як якийсь «екскремент». Адже нічого, крім шкоди суспільству і державі, розпочаті тоді «реформи» не дали. Хіба не про це свідчить негативна відповідь виборців на прагнення ініціаторів тих «реформ» залишитися на верхівці влади ще на п’ятирічку?..

Електоральні сподівання виборці пов’язали не з тими політичними силами, які «екскрементували» над країною багато років, а з кардинальним кадровим оновленням влади. Тут уже сам народ пішов на експеримент над владою, здійнявши на владний Олімп «нові обличчя», не дивлячись на те, чим же корисним для народу відзначилися його обранці, та керуючись виключно емоційним сприйняттям ситуації, обмежившись, як відзначено мною в одній із публікацій у «Голосі України», психологічними методами управління. Однак ще пріснопам’ятна «перебудова», що завершила існування СРСР, показала, що без ідеологічних, адміністративних та особливо економічних методів дарма сподіватися на позитивні результати в управлінні суспільством.

Перші місяці діяльності нової владної команди уже виявляють тривожну тенденцію ігнорування нею насамперед ідеологічної компоненти управління та помітний акцент на адміністрування. Якщо нова влада, сказавши магічне слово «лібертаріантство», вирішила, що цим знімає всі питання ідеології, то вона ризикує залишитися коло розбитого «лібертарного корита». А саме про таке уже сигналізують «кавалерійські атаки» різних представників нової влади — глави держави, депутатів, урядовців, прокурорів тощо — на реформування існуючих владних інституцій.

Не торкатимусь кадрових призначень, на які накинулися майже всі критики влади, — не в них суть. Для суспільства об’єктивно значно важливіше, чого насправді прагнуть реформатори: здійснення реформ чи експериментів щодо вказаних інституцій, а може, продовження тієї практики попередників?..

У статті «Невігластво ще нікому ніколи не принесло користі» мною відзначалося: «Ситуація, в яку завели Україну олігархічні «керманичи» з їх невігласами-«реформаторами», вимагає швидких і рішучих дій, насамперед від Президента України, як глави держави. А це значно збільшує ризик наробити помилок. Тому кожний крок має бути сім разів відміряний, перш ніж різати. Як казали древні, «поспішай не поспішаючи». Важливо найперше вибудувати чітку послідовність перших кроків до реформ, взявши конституційність, науковість і демократизм як їх визначальні принципи».

Для прикладу, щодо судової влади наголошувалося, що потребує змін уся недолуга система правосуддя, а це справа щонайменше трьох-чотирьох років. Це не означає, що у глави держави немає невідкладних питань стосовно судової влади. По-перше, чимало судів не укомплектовані кадрами суддів через безглузду кадрову метушню так званих доброчесних і кваліфікаційних комісій. Цим брутально порушуються права громадян, які місяцями й роками чекають розгляду їхніх справ у судах. Чекають свого відновлення військові суди, необхідні для підтримання належного правопорядку в Збройних Силах, про що давно кажуть професіонали. А справжні судові реформи вимагають їх концептуального осмислення і наукового доктринального обґрунтування, з тим, щоб система правосуддя була найперше чітко визначена в Конституції України і далі реформувалася виключно на конституційній, науковій і демократичній основі, втілюючись у відповідні положення законів.

Та й найкращі конституційні положення можна спотворити законами. А без якісного законодавчого забезпечення не тільки судова, а й усі інші реформи (місцевого самоврядування, пенсійна, освіти, охорони здоров’я, а особливо економічні реформи) і взагалі будь-які питання правового регулювання не отримають належного вирішення. У зв’язку з цим новому главі держави є ще одна велика ділянка роботи — провести ревізію прийнятих парламентом попереднього скликання законів з точки зору гарантування прав людини та ініціювати змінення якихось з них або перевірку їх на конституційність.

Та головне змінити якість самого парламенту, у пріоритетному порядку здійснити парламентську реформу, ухвалити закони про Верховну Раду України, про закони і законодавчу діяльність, про референдуми, без яких не буде якісного суб’єкта реформ, а без нього і самих реформ («Голос України» за 25 квітня ц. р.).

А що натомість маємо? Імітацію спроби парламентської реформи, вибіркові «філейні» кроки до судової реформи, трохи метушні навколо інституту виборів і як «вишенька на торті» — кілька законопроектів про внесення змін до Конституції України, в яких начебто втілюється обіцяне виборцям народовладдя. І на цьому «реформаційному тлі» — приготування тишком-нишком до революційного (як на мене, — контрреволюційного) змінення інститутів власності (зокрема на землю) й праці.

Та якщо населенню нюанси державно-владної організації не дуже цікаві, обивателів більше забавляють різні кадрові «шоу», то власність і праця — це вже зовсім інший предмет, тут основа життя людини в суспільстві. А тому запитання: «у чиїх руках власність і які гарантії прав трудящих?» обов’язково поставить перед державною владою той самий народ, якому вона обіцяла народовладдя. Яку власність влада залишить за народом? Відповідь на це запитання — це уже ідеологічна проблема керманичів держави, об’єктивно змушених звертатися до ідеологічних методів управління і переконувати громадян, що держава діє в інтересах усіх або ж більшості населення, а не обслуговує олігархів чи зарубіжний капітал попри інтереси власної країни.

Переконати в цьому електорат тільки «лібертарними» ідеологічними «штампами» команді «ЗЕ», вочевидь, не вдається, і на допомогу закономірно йдуть адміністративні методи, що наочно демонструється адміністративною реакцією влади на критично налаштовані щодо неї ЗМІ, окремих політиків, а ще — практикою «турборежимного» ухвалення рішень у парламенті.

Залишаючи суспільство без відповіді на давно забуте кучмівське «що будуємо?», влада наражається на дедалі більш жорстку критику політиків, журналістів, експертів, а з нею з кожним днем понижується рівень довіри населення до обраної ним владної команди.

Пред’явити суспільству ідеологічні орієнтири політичної сили «Слуга народу» — вимога, яку дедалі настійливіше висувають громадяни. І тут уже недостатньо обмежитися передвиборними обіцянками народовладдя. Розмови про «демократію» неминуче доходять до запитання: яку саме демократію влада збирається запровадити в Україні?

Теорії демократії давно відомо про три головні варіанти демократичного ідеалу в сучасному світі, якими є ліберальна демократія, соціал-демократія і народна демократія, кожний з яких по-різному трактує поняття «народ». Так, відзначають американські вчені Т. Болл і  Р. Деґґер, ліберальна демократія сформувалася на основі лібералізму, що наголошує на правах і свободах індивіда; саме ця форма демократії характерна для західних демократій. На думку лібералів, демократія — це, безперечно, народовладдя, але істотним елементом такого врядування є захист прав і свобод індивіда. Це означає, що врядування більшості є обмеженим. Іншими словами, демократія — це врядування більшості народу, але лише тією мірою, якою належні до більшості не прагнуть позбавити індивідів та меншини їхніх основних громадянських прав (особливо, позбавити права власності олігархічну «меншину». — О. Ю.).

У західних демократіях, надто в Європі, відзначають ці автори, головний виклик ліберальній концепції становить соціал-демократія, для якої ключем до демократії є рівність, надто рівність повноважень у суспільстві та уряді. Соціал-демократи стверджують, що ліберальна демократія віддає знедолених і робітничий клас на ласку багатіїв, оскільки у сучасному світі гроші — основне джерело влади, тож багаті мають владу над бідними. Багатство дає змогу висувати свою кандидатуру на різні посади і впливати на урядову політику, а тому багаті здійснюють значно більший вплив на визначення державної політики. Проте таку перевагу важко назвати демократією, демократія — це народовладдя, і воно вимагає, щоб кожний індивід мав більш-менш однаковий вплив на врядування. Тому у своїх програмах соціал-демократи закликають до перерозподілу багатства заради утвердження рівності, до державного, а не приватного контролю над природними ресурсами та головними виробничими галузями, до робітничого контролю на робочому місці.

Вони, як і ліберали, прагнуть зберегти громадянські свободи і сприяти справедливій конкуренції на політичні посади, проте, на відміну від лібералів, заперечують, що більшість людей справді можуть мати свободу або що можлива справедлива політична конкуренція, коли переважає величезна нерівність багатства і влади.

Нарешті, народна демократія, відзначають автори, є панівним варіантом демократичного ідеалу в комуністичних країнах. У певних аспектах народна демократія ближча до первісного грецького уявлення про демократію як про врядування демосу в інтересах демосу, ніж ліберальна демократія або соціал-демократія. Народна демократія має полягати в проводі комуністичної партії задля добра робітничої більшості. На світанку нового сторіччя цей погляд поділяють з лідерами Китаю лише у В’єтнамі, Кубі й Північній Кореї.

За словами згаданих американських авторів, «важливо зрозуміти ці варіанти і те, як вони пов’язані з різними політичними ідеологіями».

Наше суспільство уже тому просунулося в розумінні демократії далі від її етимологічного значення, що ми позбавлені необхідності надавати якусь інтерпретацію поняттю «народ». Це зробила Конституція України у 1996 році, Преамбула якої починається словами: «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей...».

З точки зору зв’язку з ідеологіями, така формула відбила компроміс правих і лівих політичних сил, результатом якого стала нова Конституція України, що увібрала в себе і соціал-демократичні ідеї від попередньої Конституції, і ліберальні ідеї правих політичних сил, запозичені найперше у заокеанських демократій та ліберальної Європи. Ця ідеологічна «розтяжка» перетворила Основний Закон держави на внутрішньо суперечливу політико-правову основу суспільного й державного життя, на якій одразу ж почали виникати політико-юридичні конфлікти між главою держави, парламентом і урядом. Зрештою, їх заручниками стали судова влада і правоохоронна система в цілому, система місцевого самоврядування і, зрештою, сама Конституція України, яку почала «перекроювати» під себе кожна нова влада, включно з нещодавно обраною.

Загроза втрати Конституції через такі конфлікти обумовила свого часу створення Конституційної Асамблеї для напрацювання проекту нової редакції Конституції. Під час її роботи ще сім років тому стало зрозумілим, що формула демократії в Україні має змінитися з «Народ — влада — Конституція» на формулу «Народ — Конституція — влада». Алгоритм: народ обирає владу, а та «майструє» під себе Конституцію, визначаючи правила управління народом, необхідно змінити на алгоритм: народ обирає владу і сам же народ виробляє та ухвалює Конституцію, встановлює в ній правила діяльності обраної ним влади, а справа влади — служити народу відповідно до Конституції. Це і є, по суті, правова держава.

На жаль, події кінця 2013 — початку 2014 років зупинили діяльність Конституційної Асамблеї. Проте проект оновленої редакції Конституції був доопрацьований в Інституті держави і права та запропонований політикуму.

31 травня 2014 року Оргкомітет громадянської ініціативи «За народну Конституцію!» скликав у Києві збори громадян України з питання проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, в яких взяли участь понад 2500 учасників з усіх областей України. На зборах було обговорено та схвалено абсолютною більшістю текст нової редакції Конституції України та утворена відповідно до чинного на той час закону про всеукраїнський референдум ініціативна група у кількості 1500 осіб для збору підписів не менш як трьох мільйонів громадян відповідно до статті 72 Конституції України.

Проте тодішній новообраний глава держави проігнорував цю народну ініціативу, а ЦВК бюрократично заблокувала реєстрацію ініціативної групи. Наступним кроком Президент України ліквідував Конституційну Асамблею і розпочав власні «екскременти» над Конституцією. А далі через рішення Конституційного Суду поховав і сам закон про референдум.

Отака вона, національна ліберальна демократія... Народ справедливо оцінив на виборах «заслуги» перед демократією тих діячів, які узурпували його владу і позбавили достойного існування. Та сказати владним керманичам «Ганьба!» і «Геть!» (на «майдані» чи на виборах) замало для спасіння країни, яка після розпаду колишнього СРСР потрапила у бурхливу водоверть історичних подій. Уявилося таке: як у річці коловорот усе швидше кружляє тріску, затягаючи її у глибину, так історична водоверть, дедалі більше прискорюючись, тягне Україну на дно сучасного світу. Пригадалася у зв’язку з цим порада одного досвідченого плавця, як не потонути, потрапивши у коловорот і витративши сили на спротив обертанню: набрати в легені більше повітря, пірнути на глибину до вузького місця конуса коловороту і різко повернути убік, вирвавшись із кола обертання.

В історії, яка, за спостереженням одного відомого політика, рухається по дедалі ширшій спіралі, Україна опинилася на шляху регресивного розвитку, опускаючись від рівня передових розвинених країн, якою була на початку її незалежності, ближче до злиденного дна. На цей шлях з історичної спіралі звели її незрячі політичні керманичі, спочатку осліплені ліберальною ідеологією, а потім, прислужуючи олігархам (що з’явилися як закономірний продукт реалізації ліберальних ідей), умисно забиваючи людям голову тим самим лібералізмом, а також націоналізмом та антикомунізмом.

І тут постає те запитання, з якого ми розпочали: чи треба скидати все на саму тільки владу? Чи не повинен узяти частку відповідальності на себе той самий народ, про який обіцяє дбати і якому обіцяє служити кожна нова влада? Хіба не виборчий електорат голосував «по приколу», не обтяжуючи себе думками про ідеологію тієї політичної сили, якій довіряє владу? А тепер усі, кому не лінь, узялися вимагати від «Слуги народу» розкрити свої плани. Це те саме, що замовити в ресторані щось «на власний смак офіціанта», а потім лаяти його, що приніс не те, чого хотілося.

З іншого боку, як не всім буває відомо, що приховується в ресторанному меню за назвою тієї чи іншої страви, так більшості виборців мало знайоме «ідеологічне меню» політичних сил. Не всім же бути політологами... Для того й вигадало людство політичні партії, щоб ці інституції вели ідеологічну роботу, популярно роз’яснюючи виборцям їхні інтереси і те, заради яких і чиїх інтересів та чи інша політична сила рушає у владу. А чи робили це на недавніх виборах політичні партії? Більше ні, аніж так. То, може, усі без винятку політичні партії так само повинні узяти на себе частину відповідальності за обраного народом «кота в мішку»? Мабуть, так буде справедливіше...

Але ж у партії об’єднуються ті самі пересічні громадяни, хоча їм уже можна висувати вимоги щодо свідомого ставлення до ідеології партії. Принаймні партійні статути вимагають цього. Відтак, партійні вожді мають забезпечити ідеологічне навчання рядових членів партії. А вождям, схоже, самим не вистачає тих знань про управління суспільством, які виробляє наука. І тут коло замикається. Тому що суспільна наука залежить від ідеології. Хоча відомий вчений С. Кара-Мурза написав книжку «Идеология и мать ее наука», проте, як на мене, «родинний зв’язок» ідеології з наукою дещо складніший. Панування ліберальної ідеології в державі істотно впливає на умонастрої вчених, багато з яких відмовляються від попередніх постулатів комуністичної ідеології та починають обслуговувати нову політичну силу з її ідеологією. Така суспільна наука перестає бути справжньою наукою і перетворюється на ідеологізовану псевдонауку, для якої ідеологія стає злою «мачухою». Науку можна назвати матір’ю ідеології тоді, коли ідеологія рахується з науковим знанням про суспільство, а не підпорядковується інтересам можновладців.

Ліберальна держава в Україні виявляється на практиці лише обслугою олігархів, а не слугою народу, підпорядковуючи розбудову держави інтересам купки найбагатших власників. Саме про це свідчать усі конституційні зміни й ті «реформи», що їх упродовж багатьох років нав’язують можновладці нашому народу в різних напрямах.

Так, якщо йдеться про вибори, то з мажоритарною складовою, грошовою заставою, високим прохідним бар’єром для партій, формуванням складу ЦВК виключно владними партіями, а не як незалежної інституції, проведенням виборів за явки меншості виборців на них, визначенням переможця голосами меншості виборців, перерозподіл мандатів на користь переможців за рахунок інших партій, які не подолали прохідний бар’єр, та інші «демократичні» вигадки. Стосовно прохідного бар’єра Конституційний Суд взагалі уникнув правового висновку: «це питання політичної доцільності», сказав Суд, а не — як було б правильно вважати — порушення прямого виборчого права громадян, чиї голоси ЦВК віддає не тим, за кого громадяни голосували. Просто кажучи, конструюються виборчі системи, «демократичні» для багатих, а не для більшості населення.

Або, якщо започатковуються чергові судові реформи — то неодмінно в напрямі бюрократизації судової системи і подальшого відсторонення народу не тільки від безпосереднього, а навіть від опосередкованого здійснення ним судової влади. Якщо раніше судді і народні засідателі обиралися громадянами, радами, трудовими колективами тощо, то з часом суддів стала призначати Верховна Рада України як представник народу спочатку на обмежений строк, далі взагалі безстроково (виводячи суддів з-під свого контролю); а ще пізніше — глава держави, чиновницький орган (Вища рада юстиції або Вища рада правосуддя). Дійшло уже до звільнення судді Конституційного Суду України самими суддями цього ж суду. А про народних засідателів попередня влада наказала забути, змінивши статтю 127 Конституції. Як бачимо, тенденція знову на бюрократизацію і відсторонення народу від установчої влади. В чиїх інтересах — риторичне запитання... Звідки ж тоді чекати державних гарантій прав людини?

Критикуючи гегелівську філософію права, Маркс писав, що у демократії державний лад виступає як вільний продукт людини. Специфічна відмінність демократії полягає в тому, що тут державний лад взагалі являє собою тільки момент буття народу, що політичний лад сам по собі не утворює тут держави. Подібно до того, як не релігія створює людину, а людина створює релігію, — так само не державний лад створює народ, а народ створює державний лад. У демократії не людина існує для закону, а закон існує для людини; законом є тут людське буття, між тим як в інших формах державного ладу людина є буття, що визначається законом. Такою є головна відмітна ознака демократії.

Проте характер демократії в сучасній Україні визначає державна влада, яка нав’язує народові правила його життя, встановлюючи форму державного ладу. І якщо у демократії закон існує для людини, а законом є людське буття, то в нашій «демократичній» державі людина є буттям, що визначається законом. А це уже дещо інша форма державного ладу, ніж демократія, це її сурогат, «сурогатна демократія».

У мої часи студентів юридичних факультетів вчили, що демократія не тотожна з підкоренням меншості більшості, вона є держава, яка визнає підкорення меншості більшості, організація влади для систематичного насильства однієї частини населення над іншою. Демократія означає тільки формальну рівність, вона є форма держави, один з її різновидів, означає формальне визнання рівності між громадянами, рівного права всіх на визначення устрою держави й управління нею. Це щодо демократії взагалі.

Ліберальна демократія, яка ґрунтується на хибних ідейно-теоретичних постулатах, є внутрішньо суперечливою за своєю природою: конституційно закріплюючи чимало прав людини та їх гарантії, вона заперечує роль держави як головного гаранта проголошених прав. Ця внутрішня суперечливість є відбиттям діалектики приватної власності як ідола лібералізму, внутрішнє протиріччя якої веде до її заперечення суспільною власністю.

Тому ліберальна демократія виступає як антинародна по суті форма державного ладу, яка принципово суперечить ідеї народовладдя; і тому саме соціальна демократія стає антиподом ліберальної, є об’єктивно необхідною Українському народові формою демократії. Ліберальний тоталітаризм стає антисоціальною ідеологією і практикою руйнування не лише державності, а й суспільства. Справжня демократія починається там, де суперечність праці з капіталом примушує до політичної активності більшість трудового населення, коли соціальна база політики істотно збільшується і під її впливом йдуть усі політичні процеси: виборчий, конституційний тощо.

З цього випливає гостра потреба формування науково обґрунтованої юридичної доктрини України, зорієнтованої не на таку державу, яка лише роз’єднує громадян за різними ознаками (майновими, релігійними, мовними тощо), а на об’єднання громадян України в Український народ як єдине суверенне джерело влади в Україні. Об’єднання їх єдиною національною ідеєю, яка визначена ще у 1996 році в статті 1 Конституції України: «Україна — суверенна, демократична, соціальна, правова держава».

Створити таку державу — це і є національна ідея, навколо якої може й повинен об’єднатися народ. І першим об’єднуючим громадян України фактором повинна стати Народна Конституція (нова редакція чинної Конституції України). Уже склалася об’єктивна потреба забрати повноваження змінення Конституції від державної влади й віддати його народу як єдиному джерелу влади, ухваливши на всеукраїнському референдумі нову редакцію Конституції України.

Існує також гостра потреба забезпечити реальну охорону Конституції від спроб її ревізії державними структурами й занадто активними політиками, передавши цю охорону і право її змінення такому органу народовладдя, як Всеукраїнські установчі збори, сформовані з числа депутатів рад усіх рівнів, в тому числі Верховної Ради України, у кількості приблизно 2,5—3 тисячі делегатів від усіх регіонів країни. Як це зробити — тема окремої розмови, але це справа досить проста і не потребує фінансових витрат. До речі, в тексті згаданого проекту нової редакції Конституції є варіант розв’язання проблеми.

Колишні можновладці залишили для сьогоднішньої влади такий клубок проблем, який буде дедалі більше сплутуватися і підштовхувати її до того, щоб врешті-решт одним махом розрубати Гордіїв вузол. Але це не той вихід, який розв’язує проблеми поступального розвитку країни. Без народу їх не розв’язати.

Треба усім нам визнати, що народний експеримент «голосування по приколу» був лише виявом «дитячої хвороби» народної демократії і, зрештою, усвідомити, що спасіння потопаючих — справа рук самих потопаючих. Щоб країна в історичній водоверті, в яку потрапила, не пішла на дно, позбавившись сил у боротьбі за утвердження своєї державності, більш мудро скористатися тією порадою досвідченого плавця, про яку було сказано. Саме таким виходом із ситуації, що складається, уявляється ухвалення на всеукраїнському референдумі Народної Конституції. Вказаний акт створить таку соціально-політичну ситуацію «спокійної води», в якій можна буде не витрачати сили на безплідні «реформи» і міжпартійну та внутріпартійну гризню, а свідомо та послідовно розбудовувати демократичну, правову, соціальну державу шляхом справжніх реформ, які визначить для влади в оновленій Конституції і контролюватиме через своїх представників Український народ.

Це і буде обіцяне народовладдя, справжня, а не «сурогатна» демократія, в якій законом є людське буття.

Олексій ЮЩИК, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, народний депутат України третього скликання.