Жінка на селі встає задовго до сходу сонця. Прямує до хліва, де на неї вже чекають корови, свині, кури, гуси, кролі... Жінки, котрі мешкають у селі й тягнуть ярмо важкого побуту, швидко спрацьовуються, старіють... Та це не стосується жительки с. Українка Малинського району Любові ФЕФЕЛОВОЇ. «Це жінка-свято, суцільний позитив», — так про неї відгукуються всі, хто її знає.

Нелегкою була доля у цієї жінки, але вона зуміла гідно пройти життєві негаразди, нині допомагає ставити на ноги п’ятьох онуків, радіє кожному прожитому дню й ні на хвилинку не жалкує, що пов’язала своє життя із селом.

— Закінчила я Житомирське училище № 9, здобувши спеціальність ткалі, — розпочала бесіду Любов Сергіївна. — Затим працювала у відділі технічного контролю Малинської паперової фабрики. 19 років прожила у шлюбі з коханим чоловіком Олександром Миколайовичем, котрий працював головним енергетиком у місцевому колгоспі та електриком на паперовій фабриці. Разом народили й виховали трійко діток: Андрія, Олену та Катерину. 13 років тому глава родини трагічно загинув... Тоді плече допомоги підставили всі: рідні, друзі, куми, сусіди, односельці, учасниці ансамблю «Україночка».

— Як склалось життя потім?

— 6 років прожила сама. Час минув, ніби один день. Напевно, забути проблеми допомагало велике господарство: корови, кури, кролі, порося. Обробляла приблизно 30 соток землі, вирощувала городину. А ще ж потрібно було накосити тонну сіна, дров заготовити й нарубати на зиму, навести лад у будинку й по господарству... З рук мозолі тоді не сходили, пальці тріскались від важкої роботи. І все встигала, хоч би як важко було. Часом непрохана сльоза обпече очі, а я її швиденько витру й знову до роботи... Час, як відомо, лікує. Після переїзду з Малина у селі я відчула справжнє роздолля й свободу. Якось одразу закохалась у село Українка та його людей. Працювала завклубу, кухарем шкільної їдальні, була завідувачкою сільської бібліотеки... Нині я — пенсіонерка. Проте й досі, щоб якось допомогти дітям і собі триматись на плаву, змушена мотатись на роботу до столиці.

— Відома французька кіноактриса Катрін Деньов казала: «Я — мати, а мати ніколи не буває самотньою»...

— Вісім років тому знайшла людину, котра допомагає мені в горі й радості — Сергія Йосиповича Онопрієнка. У цій родині — також троє діток. Тому я нині — багатодітна мама (усміхається). Маю шістьох дітей і п’ятьох онуків, яким намагаюся допомогти, порадити... Діти й родина — це моє все. Я живу їхніми проблемами, успіхами, невдачами, з ними проводжу багато часу. Спілкуюся з сестрою, котра з родиною проживає в Малині. Сумувати в селі нема коли: роботи багато, думати про різні дурнички ніколи.

— А чому мовчите, що маєте ще одну розраду?

— Понад 15 років тому невтомний керівник ансамблю «Україночка» Любов Артеменко запросила мене поспівати з дівчатами ввечері на одній із репетицій. Полишила всі домашні клопоти, швиденько підфарбувала губи й прийшла. Спочатку трішки соромилась, а потім, як кажуть, швидко увійшла в колію. Вже навіть заспівую окремі пісні. Демонструємо старовинні поліські обряди... З концертами за ці роки об’їздили весь наш район, сусідній Радомишльський, не раз були й на Київщині, у Житомирі.

Пісня — це справді моя віддушина. В колективі мені легко, комфортно. Щоб трішки відпочити від сірої буденності, нещодавно колективом їздили на Закарпаття, де на нас чекало насичене й різнопланове дозвілля: купались у термальних басейнах, відвідували екскурсії, визначні місця, куштували традиційні страви цього регіону...

— Сьогодні жінки в селі — найголовніші мешканці. Що побажаєте своїм ровесницям?

— Ні на хвилинку не шкодувати про те, що ви — українки і мешкаєте в селі. Адже при бажанні й у селі можна почуватися комфортно. Життя слід проживати правильно і з користю для себе та рідних. Тому живімо, усміхаймося й шануймося, бо ми справді того варті!

Фото автора.