Відстань від Майдану у п’ять зим аж ніяк не віддаляє його від нас, не применшує його масштабу, як це буває на художніх полотнах, коли що далі об’єкт, то складніше розгледіти, що там на горизонті, не стирає з нашої пам’яті хвилини й деталі. У кожного, хто був на Майдані на зламі 2013—2014 років і цілих епох, рабської покірності, що закінчувалася, й Гідності, яка наступала, наче перед очима і піднесені обличчя, і світло очей, і кров розстріляних людей.

Тим, кому не пощастило стати рушієм Історії, відчути атмосферу Майдану, зіткану з любові, доброти, безмежної сміливості й жертовності, допомагають світлини. Їх у революційному архіві киянина Юрія Вернигора понад тисяча. Тож, переглядаючи Юрків фотоальбом, можна побачити, як із малої іскри розчарувань тодішньою владою, що вперто нехтувала вимогами суспільства скеровувати країну шляхом на Захід, в Європу, з її стандартами незалежних і, як хотілося вірити, чесних судів, чиновників і преси, розгорілося полум’я повстання, в якому згоріли плани Москви повернути Україну в імперське стійло. Від тих планів у Кремлі, звичайно, ніхто не відмовився, з шухляди дістали нові, напоготові тримають і 100 мільярдів доларів, за які готові були і в 14-му, і тепер купити Україну, як сказав один із політиків, «з нашими дітьми, і кладовищами».

— З часів Майдану багато що змінилося, — каже Юрій Вернигор. — Анексовано Крим, іде війна на Донбасі, змінилися обличчя політикуму. Переконаний, що незмінним залишається воля народу до свободи. Якщо хтось думає, що Майдан — давно минуле, забуте, затерте іншими подіями, то він помиляється. Майдан — це константа. Це — традиція, символ. Це — вказівник, це — запобіжник. Традиційно українці від найдавніших часів збиралися на майдани: у княжі часи — на віча, у гетьманські — на козацькі ради. Майдан у крові українців, які, тільки-но їм добре «насолять», «беруться за вила».

Юрій Вернигор із 90 з невеликим лишком днів революції 90 провів на Майдані — будував барикади, стояв під адмінбудівлями, роздавав бутерброди, фотографував. Революція Гідності подарувала йому не лише відчуття причетності до історичної масштабної події, що рано чи пізно ввійде в усі підручники світу, розуміння сутності народу, яка аж ніяк не вичерпується біологічним походженням і спільною територією, а й нових друзів.

Щоправда, їх по всьому світу в заслуженого артиста України, танцівника, який із легендарним ансамблем Павла Вірського об’їздив усі континенти і виступав у десятках країн, чимало. Для тих артистів, хореографів, хто знав і працював з Юрієм Вернигором, український козак (так називали його в ансамблі за неймовірне виконання гопака) — справжній авторитет. І слово, сказане Юрієм Васильовичем — теж авторитетне, як його думка, його позиція, його трактування історії. Тож на виставки фотографій, зроблених у центрі Києва восени-взимку 2013—2014 років, приходять сотні людей. І не тільки в Україні, а й у Франції, зокрема в Парижі, в Іспанії.

Запитую, яка з фотографій для нього самого найпромовистіша, найважливіша. Перебирає стос світлин, зроблених 18 лютого біля Верховної Ради, на Інститутській, коли почалися розстріли протестувальників, темніє обличчям, а потім зупиняється на фото, датованих 16 січня 2014-го. Тоді депутати від Партії регіонів і КПУ ухвалили резонансний закон «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян».

Документ, який обмежував ЗМІ, регламентував придбання SIM-карти тільки за паспортом і відключення Інтернету, забороняв їхати в колоні більш ніж п’яти автомашинам, а церкві «займатися екстремізмом», викликав неочікувану реакцію в суспільстві. Ті, кому загрожувало ув’язнення до шести років та штрафи до 17 тисяч гривень за встановлення намету, за допомогу протестувальникам, непослух СБУ, блокування житла чиновників і перешкоджання роботі установ, участь в акціях протесту і навіть за носіння захисних шоломів, масок і форми, схожої на форму працівників правоохоронних органів, використали проти диктаторського закону свою зброю — гумор. Депутатам і чиновникам тисячі мешканців Києва, зібравшись на віче і вдягнувшись у заборонене, вирішили нагадати, що Україна — не Росія і не Білорусь, що право на збори і мітинги українцям гарантовано Конституцією. Хтось із своїх колекцій дістав шолом британської армії позаминулого сторіччя і вдягнув раритет на голову, хтось спортивне спорядження, дитячу маску лисички чи котика. У день майданівського гумору, а це було в неділю, коли традиційно біля Будинку профспілок проходило віче, можна було побачити людей не тільки в театральних капелюшках і масках, а навіть із кошиками, горщиками і каструлями на голові.

— Висміяний тисячами людей закон одразу втратив свою сакральність, — каже Юрій Вернигор. — А з ним і ті, хто цей закон писав і приймав. Чим усе це закінчилося, ми знаємо. Втечею в Ростов, здавалося, міцного, як дуб, Януковича і його спільників. А народ наш укотре показав: йому ніколи не бракує гумору. Ми вміємо сміятися навіть із себе. А якщо так, то є ще порох у порохівницях і сила в умах.

Фото Юрія ВЕРНИГОРА.