Щодня через контрольні пункти в’їзду-виїзду в Донецькій і Луганській областях переміщується в середньому більш як 40 тисяч осіб в обох напрямках. Ще 6—8 тисяч — у Херсонській області. Такі дані наводить Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. Утім, 2014 року для майже 1,5 млн осіб переїзд через цей кордон став квитком в один кінець. Ці люди покинули свої домівки й були змушені почати життя з чистого аркуша, переважно, не маючи достатньо коштів, щоб оплатити навіть оренду житла.
Серед тих, хто опинився в новій реальності, особливо тяжко довелося журналістам. Бо окрім фінансових і побутових труднощів, за ними часто тягнувся шлейф погроз, а інколи й відкритих кримінальних справ від окупаційної влади. Тож вони вимушені жити з розумінням, що шлях на малу батьківщину для них поки що закритий.
Нещодавно у Верховній Раді відбулися слухання щодо безпеки журналістів. Серед тем, які навздогін дискусії в стінах парламенту варто також порушити, — проблеми, з якими стикаються працівники ЗМІ, які були змушені переїхати з окупованих території.
Кореспондент «Голосу України» зустрілася з кількома журналістами-переселенцями й поставила всім однакові запитання, аби з їхніх відповідей можна було зробити узагальнення. Відповіді виявилися далекими від шаблонних уявлень.
Анна Андрієвська, журналістка з Криму
«Коли я переїхала, не відчула ворожого ставлення з боку колег та представників громадськості. Але багато людей дивувалися, чому я виїхала з Криму, адже Росія платить такі високі зарплати та пенсії. Вони не розуміли моїх пояснень, що там небезпечно. Причому, за моїми спостереженнями, це нерозуміння за останні п’ять років зросло. Чи то працює пропаганда, чи недопрацьовує українська влада, але люди реально не розуміють, чому кримчани виїжджають. Навіть повідомлення про Олега Сенцова та інших політв’язнів мало кому додають аргументів на користь того, що на півострові небезпечно. Аргумент про високі зарплати та пенсії переважає», — розповідає Анна.
За її словами, знайти роботу було нескладно. «Коли виїжджала з Криму, я вже працювала на українські медіа. Тож коли переїхала, у мене було навіть кілька варіантів працевлаштування», — розповіла вона.
А ось вирішити питання з житлом так і не вдалося. «Я відмовилася від державної допомоги при переселенні (400 грн на особу на місяць — це фактично нічого). Незважаючи на те що окупаційна влада Криму внесла мене до списку екстремістів, ФСБ відкрила кримінальну справу, мене там переслідують за політичними мотивами, я не відчуваю, що Україна якось звертає на це увагу. Був навіть такий прикрий випадок: з 2014-го по 2016 рік довідку переселенця потрібно було час від часу продовжувати, інакше вона втрачала чинність. В одному з київських управлінь соціального захисту, де видавали такі довідки, мене попросили письмово засвідчити, що я не потребую соціальної допомоги. Вони дивувалися, навіщо мені довідка переселенця і підозрювали, що я насправді живу у Криму. Тоді як без неї не можна було обійтися (приміром, відкрити банківський рахунок. — Ред.). Іноді я навіть відчувала певні докори, коли приходила продовжувати цю довідку», — обурилася журналістка.
Водночас вона підкреслила, що не звикла скаржитися й виживає без допомоги держави.
Ельвіна Сеітбулаєва, журналіст, телеведуча кримськотатарського каналу ATR
Кар’єра Ельвіни в Києві розпочалася на телеканалі «Інтер». «Колектив мене зустрів дуже добре, максимально підтримував. Я не знала їхньої внутрішньої кухні, але мені у всьому допомагали. Навіть незважаючи на деякі мої недопрацювання. Пам’ятаю своє перше включення в прямому ефірі із зони АТО. Воно було українською мовою, а ведучою тоді була Ганна Гомонай. Вона мені запропонувала перейти на російську в прямому ефірі, щоб мені було легко і комфортно. Та я відмовила й сказала, що для цього випуску вивчу текст українською», — розповіла журналістка.
Водночас, згадуючи про загальну ситуацію на півострові, вона відзначає, що кримські татари не хочуть переїжджати з особливих причин. «Адже це наша історична батьківщина й ми доклали таких важких зусиль, аби на неї повернутися з депортації.
Понад 50 років нам було заборонено в’їзд до Криму. Більшість представників мого народу не хоче виїжджати на материк саме з цієї точки зору», — вказує Ельвіна.
Утім, як журналістці працювати в Криму після анексії їй було неможливо, тому й виїхала. Та чи залишиться в Києві, Ельвіна не знає, адже квартиру досі знімає: «Не знаю, скільки годин на день треба працювати, щоб придбати нерухомість у Києві.
Квартирне питання в мене досі не вирішено, що створює певну невизначеність, розумієш, що ти тут ненадовго».
Лариса Білозерова, редакторка порталу Green Efficiency
А ось пані Ларисі після переїзду з Донецька знайти роботу було складно. «Я була редактором науково-технічного журналу. Наша редакція роз’їхалася. Хтось опинився в Москві, хтось — у Горлівці, двоє з нас — у Києві. Разом з екологічною організацією, з якою співпрацювала раніше, вирішила податися на один з проектів щодо зеленої економіки та відновлювальних джерел енергії, частиною якого було створення сайту. Тоді я знайшла місце, де могла докладати свої знання та зусилля, але якось монетизувати мою роботу на порталі було неможливо. Це була праця на користь суспільства. Згодом я знайшла роботу в спеціалізованому журналі «Термінал нафтопродукти», де пропрацювала майже рік. Робота була виснажлива — щотижня я мала видати по дві аналітичні статті. Тож коли журнал переформатувався, я повернулася до роботи на екопорталі і почуваюся вільною», — розповідає журналістка.
Нелегкими виявилися її поневіряння з житлом. «Спочатку нам допомогли друзі з Києва. Ми платили значно менше ринкової ціни. Потім знайшли квартиру в соцмережах, а ще пізніше — за рекомендацією. Зараз ми ще знімаємо помешкання, але вже робимо ремонт у власній однокімнатній квартирі, яку нам таки вдалося придбати. Одна кімната — це мало, але ми розуміємо, що цього вистачить для життя», — каже Лариса Білозерова.
Узагальнити проблеми, з якими стикнулися журналісти-переселенці «Голос України» попросив першого секретаря Національної спілки журналістів України Ліну Кущ (на знімку), яка добре знається на цій темі, адже окрім того, що певний час у спілці відповідала за ці питання, й сама до 2014 року мешкала і працювала у Донецьку. Наші читачі пам’ятають її як багаторічного власного кореспондента газети в Донецькій області.
— З якими проблемами стикаються журналісти-переселенці?
— Передусім це зміна роботи. Часто вони не можуть знайти рівноцінну посаду. Приміром, журналістка, яка працювала на радіо, переїхавши до Сум, не змогла знайти таку саму роботу, бо в Сумах на той час не було вакансій. Крім того, з’ясувалося, що на той момент (Донецька. — Ред.) обласна державна телерадіокомпанія формально не була ліквідована, тому люди офіційно не були звільнені. Це призвело до того, що журналістка не могла знайти роботу за фахом, але згодом знайшла себе в громадській діяльності і повернулася до активного життя.
Ще одна проблема — недостатній рівень володіння українською мовою. Особливо це актуально для кримських журналістів. Можу навести приклад журналістки із Севастополя, телевізійниці Наталії Анчикової, яка мешкає у Львові. Після переїзду вона не змогла знайти роботу через те, що у Львові немає російськомовного каналу, а українська в неї не настільки досконала, аби працювати на телебаченні. Вона змінила фах і стала російськомовним екскурсоводом. До речі, дуже затребуваним.
Крім того, багато журналістів потребують дистанційної роботи з банальних причин — брак коштів на те, щоб знімати житло в столиці. Часто люди знімають житло в Київській області, у сільській місцевості, і діставатися до міста щодня їм важко і дорого.
Тому потрібна робота, яка не пов’язана з необхідністю щодня їздити туди й назад.
Плюс, журналістика динамічно змінюється. Багатьом довелося опановувати нові навички. Так, Ірина Горбасьова нині мешкає в Маріуполі. У Донецьку вона була фотокореспондентом, а на новому місці почала співпрацювати з «Радіо Свобода», писати їм на сайт чи записувати відео- та аудіоматеріали. Їй знадобилися навички репортера. Добре, що «Радіо Свобода», враховуючи, що в Маріуполі складно знайти фахового журналіста, «вклалися» в її підготовку, а вона виявилася здібною ученицею. Та є й інші випадки, коли навпаки репортерам доводилося опановувати мультимедіаформати.
— Багато журналістів-переселенців є переслідуваними окупаційними адміністраціями ОРДЛО й Криму. Що з цим можна зробити?
— Так, це проблема. Зокрема, для журналістів з Криму. Ми розуміємо, що сам факт визнання Криму Україною — це вже екстремістська стаття для проросійської влади півострова. Серед кримських журналістів є частина тих, які можуть поїхати до родичів на кілька днів, але є й багато «засвічених» журналістів, цитати яких легко знайти, яким небажано там з’являтися.
— Для Донбасу це теж працює?
— Так. Є журналісти, яких захоплювали. Наприклад, головні редактори газет «Донбасс», «Вечерний Донецк», «Вечерняя Макеевка» раніше побували в полоні. Бойовики вимагали, щоб вони «правильно» висвітлювали діяльність «молодой республики».
Ті відмовилися, припинили діяльність узагалі, і тепер їм там з’являтися було б небажано.
Є частина журналістів, які були активними учасниками донецького Євромайдану. Вони — у «чорних списках» через участь у цих акціях.
— Що робить спілка для підтримки журналістів-переселенців?
— 2014 року ми надавали матеріальну допомогу журналістам з Криму та Донбасу. Люди могли написати заяву, надати документи, що засвідчують ситуацію, і отримувати підтримку.
Є приклади, коли ми допомагали з працевлаштуванням в Івано-Франківській області. Редакторку газети «Вечерняя Макеевка» Марію Семенову на добу взяли в полон місцеві козаки й вимагали, щоб вона «правильно» працювала. Марія відмовилася й була змушена виїхати на свою малу батьківщину — на Івано-Франківщину. Якийсь час вона була без роботи, але їй допомогла обласна організація спілки. Нині вона працює в Бурштині.
Головний редактор газети «Донбасс» Олександр Бриж після того як бойовики його возили до захопленої адміністрації, виїхав, кинувши друкарню й усю техніку. Спочатку він намагався організувати випуск газети в Запоріжжі, а потім голова СЖУ Сергій Томіленко запропонував їм переїхати до Черкас. Нині журналісти цієї газети вже пов’язують своє життя з цим містом. Газета працює в електронному форматі, у друкованому виходила протягом трьох років.
Матеріально спілка допомагала блогерці Людмилі Сурженко з Луганська, яка два дні була в полоні. Потім її з однією сумкою виставили на підконтрольну уряду територію. У неї не було нічого. Ми їй зібрали пакет необхідних речей.
Ще кілька разів організовували відпочинок журналістів-переселенців у Трускавці.
— Чи часто трапляється так, що журналісти вимушені змінити професію?
— Так.
— Чи можна сказати, що це тенденція?
— Часто переїзд виявляється стимулом змінити професію. Наприклад, у Києві кілька журналістів відкрили кав’ярні, започаткували малий бізнес. Певне, причина тут у тому, що вони не змогли знайти роботу, яка дала б змогу оплачувати житло.
Є навіть такий випадок, коли сім’я журналістів з Донецька кинула все й поїхала в село розводити курей-гусей. Вони зараз мешкають у Великоновосілківському районі (Донецька область), мають своє господарство, город. Це їхній свідомий вибір. На пропозиції повернутися до професії й почати кудись писати вони відповіли, що після переїзду з Донецька пережили такий стрес, що бояться опинитися на вулиці й хочуть мати щось, що їх реально годує. Господарство вони вважають надійнішим за журналістику.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
Фото з Фейсбуку.
