Українська збірна, що брала участь у Марафоні імені морської піхоти США. 

Нинішнього року Марафон імені морської піхоти США у Вашингтоні зібрав понад 40 тисяч людей. Його проводили в 44-те і його мета була незмінна — вияв з боку суспільства поваги до своїх військовослужбовців, ветеранів, що загинули в різних конфліктах.

Це єдиний марафон, що проводиться без призових місць. Його організатором виступає Корпус морської піхоти США, а участь у ньому беруть люди з різних країн світу, в тому числі кілька тисяч поранених військовослужбовців, ветеранів і волонтерів. Україна в цих змаганнях брала участь учетверте, а представник Луганської області — вперше. Цим учасником марафону став співробітник 3-го управління ГУ СБУ в Донецькій і Луганській областях Дмитро. Він корінний луганчанин, учасник бойових дій, має поранення. А ще це сильна людина, що ставить перед собою складні цілі й завзятою працею досягає їх. Однією з таких цілей була участь в американському марафоні.

«Я вирішив спробувати — вийшло»

Уперше він «не відібрався», тобто не пройшов відбір учасників марафону, хоча й відповідав критеріям американо-британської благодійної організації Allied Forces Foundation. Але треба знати характер цього хлопця. Неуспіх тільки розохотив Дмитра й надихнув на ретельнішу підготовку. Після однієї зі своїх травм він тривалий час був прикутий до ліжка, не мав змоги рухатися й набрав зайві кілограми. Треба було привести себе у форму, скинути вагу, а самостійно це зробити важко. Тоді Дмитро знайшов у Лисичанську тренера з легкої атлетики і щоранку під його спостереженням почав бігати. Спочатку на короткі дистанції, потім поступово за порадою тренера збільшував відстань і зміг уже пробігти 10 кілометрів. Улітку 2017 року з колегами зі спецназу Дмитро навіть зважився здійснити забіг із Лисичанська до крайнього блокпоста ЗСУ на Бахмутській трасі на відстань понад 15 кілометрів. Така дистанція здалася деяким хлопцям занадто легкою, тому вони побігли в бронежилетах, але Дмитро на це не зважився. Здолавши першу таку дистанцію, він уперше подумав про участь у марафоні.

— Вирішив спробувати, — розповідає він. — У жовтні 2017-го я став учасником забігу в Білій Церкві, де мені довелося долати дистанцію в 21,095 кілометра. Усе вийшло, хоча, зізнатися, далося важко. Після бігу сталася жорстка інтоксикація організму, загострилися травми. Але я подумав: коли вже пробіг напівмарафон, то зможу й цілий. Простудіював спеціальну літературу і почав тренуватися. Потім ще були міжнародні забіги в Харкові. Коли готувався до американського марафону, то піднімався щоранку о п’ятій годині ранку, щоб встигнути потренуватися до початку робочого дня.

Я, до речі, коли ввійшов до української збірної, то щодня надсилав фотозвіти тренерові в Київ, щоб він міг контролювати стан моєї підготовки. Наша команда приїхала до США найбільш підготовленою серед збірних інших країн-учасниць. Нас бігло десятеро людей, частина — з ампутаціями. У кого травми менш важкі, долали повну дистанцію — 42 кілометри 195 метрів, у кого складні — бігли 10 кілометрів. Цього року в нашій команді вперше була дівчина. В Ольги Бенди ампутована одна нога, але вона гідно здолала дистанцію в 10 кілометрів, як і морпіх Олексій Бабчинець. Та всі хлопці нашої української команди молодці: Олександр Терещенко, кіборг, котрий постраждав в одному з боїв за Донецький аеропорт, Юрій Козловський... Нічого в їхній поведінці, у ставленні до спорту й життя не видає того, що вони «підломлені» війною. Це люди з великою силою волі, і для мене було честю виступати разом із ними на змаганнях такого рівня.

— Чи можна говорити про те, що до української команди була особлива увага?

— Так, можна сказати і двічі це підкреслити. Нас скрізь зустрічала й вітала українська діаспора. І на трасі, під час забігу, було багато її представників. Багато хто звертав увагу на нашу форму з українською символікою й висловлював бурю позитивних емоцій. Ми завжди бачили людей з нашими національними прапорами. Навіть був такий курйозний випадок. Під час марафону коментатор зауважив, що бачить дуже багато шведських прапорів. Мовляв, звідки вони, адже Швеція в марафоні участі не бере? З’ясувалося, він просто переплутав жовто-синій прапор України зі шведським.

Узагалі, марафонська дистанція дуже довга, і якщо не ставиш рекорди, то є час перекинутися парою слів, щоб хоча б відволіктися від утоми, що дуже накопичується після 30-го кілометра. І багато бігунів на ходу підтримують одне одного, ведуть невимушений діалог про те, хто звідки. Я казав, що з України, і мене завжди вітали з посмішкою.

— А земляків, випадково, не зустріли?

— Зустрів. До того ж епізод незабутній. З делегацією військовослужбовців ми заходили до Капітолія окремим коридором. Річ у тім, що після терактів 11 вересня в них там безпрецедентні заходи охорони урядових закладів. Один із наших хлопців був у футболці з тризубом. І раптом хтось із боку кордону поліції звернувся до нього зі словами «Слава Україні!». Він машинально відповів «Героям слава!» і продовжував іти, поки не зміркував, що до нього звернулися українською. Хто? Поруч своїх немає, тільки американські поліцейські. Виявилося, що один із них з України, конкретно із Суходільська нашої Луганської області. Але найбільше наш земляк уразив нас тим, що був... темношкірим. Ось такий охоронець Капітолія із Суходільська.

Марафон під дощем

Усі дні погода у Вашингтоні стояла ясна, а в день марафону пішов дощ. Навіть не дощ — злива. Українська команда прибула на місце проведення забігу о пів на шосту ранку й уже була мокра. Переодягатися довелося в таку само форму, що встигла підмокнути в рюкзаках. Розпогодилося тільки до фінішу. Але дощ не був пере-шкодою, а, швидше, допомагав перегрітим бігом учасникам.

— Щорічно в марафоні беруть участь десятки тисяч людей із 60 країн світу, зокрема, безліч поранених військовослужбовців, ветеранів бойових дій і волонтерів. Росіян не було. Найтісніший контакт у нашої команди був із поляками. Із цими відкритими хлопцями подружилися з першого дня. Грузини теж щирі люди, — розповідає Дмитро. — У забігу брали також участь чоловіки й жінки, які всю дистанцію марафону везли своїх дітей в інвалідних візках. Для американців дуже важливо, щоб люди з різними за-хворюваннями брали участь у таких заходах. Окремо була створена смуга для ручних велосипедів. Я тут бачив учасників із бразильськими й британськими прапорами. Участю в марафоні вони висловлювали свою підтримку армії. Крім того, на футболках багатьох учасників було нанесено написи й світлини військовослужбовця, його прізвище, звання, де служив, дати народження й загибелі. Ці люди бігли на згадку про загиблих.

У марафоні брали участь 40 тисяч людей, я прибіг 10648-м. Тобто виявився в першій «десятитисячі». Ми намагалися бігти командою і прийти до фінішу групою, тому десь доводилося зменшувати темп. Але що далі, то більше наша група розбивалася, дробилася, зрештою, я опинився сам, тому почекав ще одного учасника команди львів’янина Богдана Ушарука й разом ми дружно забігли на фініш.

Не дозволяють собі забути про військових

Після марафону про саму Америку в Дмитра залишилася маса вражень, але чи не найбільше його вразило ставлення до військових.

— Тут є такий девіз: «На війні немає не поранених солдатів», — розповідає він. — Тобто для будь-якої людини, що пройшла війну, ця подія не минула безслідно. Ні фізично, ні психічно. Після Америки я зрозумів, що нам не треба ділити учасників бойових дій на якісь категорії: де воював, що втратив, у кого більше проблем чи заслуг. По суті, у нас у всіх одна спільна заслуга — ми вистояли перед російським агресором, відстояли свою територію. В Америці ніхто не з’ясовує, ти УБД чи ні. Досить того, що ти — військовий. Й одразу до тебе інше ставлення.

Особливо мене вразило те, що у всіх публічних місцях — і в Капітолії, і в їдальні морпіхів, і в Пентагоні — є наочне нагадування про тих військовослужбовців, які пропали безвісти.

В їдальні морпіхів, наприклад, стоїть сервірований стіл і табличка з написом: «Цей стіл зарезервовано для нашого брата, котрий перебуває нині в полоні або пропав безвісти під час проведення бойових дій» (на знімку). Поруч лежить медаль «Пурпурне серце». У Конгресі я побачив окреме шкіряне крісло для такого військовослужбовця. І так у всіх публічних місцях. Тобто образ військового, що не повернувся з поля бою, інтегрований у свідомість усього суспільства. І люди не дозволяють собі забути про таких військовослужбовців.

У нас було спілкування з одним високопоставленим чиновником Міністерства оборони США — штатним радником голови комітету начальників штабів. Я поставив йому запитання, щодо ситуації в Україні, і він висловив щиру подяку за те, що ми робимо.

Пролунала така теза, що Україна — невелика країна порівняно з державою-агресором, і безпрецедентні заходи щодо захисту своєї території, які ми застосовуємо, не залишаються без уваги США. Сили явно не рівні. Американців вражає той досвід, що ми його набули в так званій гібридній війні. Такого досвіду не мають ні Америка, ні наші партнери із Британії. Тож вони дивляться на Україну, як на передовий форпост у цьому плані. І ще він сказав таку фразу: «На жаль, ви ніколи не станете хорошими батьками, чоловіками, синами й сім’янинами тільки з однієї простої причини: ви присвятили своє життя служінню своїй Батьківщині».

До військовослужбовців в Америці просто на вулиці підходять люди й кажуть: «Спасибі вам за вашу службу». Ми це відчули самі, коли були на Арлінгтонському цвинтарі. До мене теж підходили люди, брали за рукав і казали: «Спасибі за вашу службу». А коли я їм пояснював, показуючи шеврон, що приїхав з України, вони наполягали на своєму: якщо ви тут і у військовому строї, отже, ви наші партнери, і спасибі вам за службу.

«Біжи з метою, фінішуй з гордістю»

Своїм захопленням бігом Дмитро вже заразив колег з інших підрозділів. Хлопці побігли і здолали напівмарафон.

— Не думав, що в наших містах таке розвинене бігове співтовариство, — посміхається він. — На тренуваннях бачу, що бігають і співробітники прокуратури, і прикордонники. Спортивна активність зростає, і більшою мірою серед військовослужбовців. Тож не можна виключати, що наступного року хтось із них візьме участь в американському марафоні. Сам я із задоволенням побіг би ще раз. Спробував би себе в ультрамарафоні — це 50 кілометрів. Тож подаватиму заявку.

З Америки Дмитро привіз медаль фінішера (на знімку). Важка така, солідна. На ній вибито слова «Місія виконана».

— Ні, — каже Дмитро. — Я свою місію ще до кінця не виконав.

Луганська область.

Фото з архіву Дмитра.