Чи доводилося вам бачити, як музиканти зі скрипкою чи віолончеллю збирають стадіони? Гурт «Dagamba» («Дагамба») доводить — це можливо.

П’ятеро хлопців з академічною освітою, різних національностей і культурного виховання — латиш, литовець, українець, італієць та іранець — об’єдналися в гурт «Дагамба». Органічно поєднують класику віолончелей із важким звучанням року, шедеври Вівальді, Моцарта, Бетховена і Баха з сучасними хітами «Queen», «Radiohead», «Лакрімози», «Рамштайна», а в подарунок для українських шанувальників — і «Океану Ельзи».

За їхніми плечима — понад 100 успішних концертів у світі, безліч європейських фестивалів, 5 унікальних альбомів і латвійський аналог «Греммі».

Нещодавно в столичному палаці «Україна» вони дали грандіозний концерт, показали одну з найексцентричніших своїх програм #LudwigVanRammstein. Перед концертом ми записали інтерв’ю з фронтменом гурту Вальтерсом Пуце (Латвія) та Антоном Троцюком (Україна).

— Чим українська публіка відрізняється від латвійської?

Антон: — Скрізь приємно виступати, але Україна — це щось неймовірне. Тут одразу зрозуміло, добре все виходить чи ні. В Латвії усе навпаки. Там люди — інтроверти, вони тримають почуття всередині. І коли ти граєш, одразу незрозуміло, чи подобається їм твоя музика.

Вальтерс: — З другого боку, жити в Латвії — це бонус для нас. Бо ти мусиш ще більше вдосконалюватися, щоб їм подобалося. І коли приїжджаєш в емоційніші країни, виступати набагато легше.

— Слухаючи вашу музику, яка порушує будь-які рамки і стилі, навіть подумати не можеш, що її виконавці не бунтівники, а інтелігентні хлопці з академічною освітою. Як збирався гурт?

Вальтерс: — Ми з Антоном дружимо змалку — десь років із п’яти. І вже тоді були однодумцями. Нам подобалася академічна музика, але водночас слухали рок. Тому хотіли грати класику так, щоб це було сучасно і стильно. Про це мріють усі академічні музиканти, але не наважуються вийти за рамки. Тож почали шукати однодумців. Познайомилися з нашим нинішнім клавішником — Дайнісом. Іранець Хамід приїжджав у Ригу з концертом. Він ще викладав гру на дафі. Це один із найстаріших інструментів у світі, створений понад 8 тисяч років тому. Я почув звучання цього інструмента — одразу ж закохався. Запросив Хаміда до нашого гурту. Кілька років виступали вчотирьох. Італійця Артуро знайшли тоді, коли мали їхати на фестиваль до Італії, але нашому барабанщику не давали візу. Нам порадили взяти Артуро. Він нас врятував. Тоді в Італії вперше грали тим складом, що є нині, і зрозуміли: нарешті пазл повністю склався.

— Бетховен—«Рамштайн», Моцарт—«Лакрімоза»... Чи складно поєднувати ці, здавалося б, несумісні композиції?

Вальтерс: — Ми, наприклад, вважаємо, що саме Вівальді був першою рок-зіркою. Коли він жив і давав концерти, це було щось нереальне. Був повний аншлаг.

Антон: — Люди непритомніли від його виконання просто під час концертів, так само, як на концертах «Бітлз».

— Вівальді — рокер? Але ж класична музика — це щось вишукане, елегантне. А рок — це... бунт.

Вальтерс: — Багато хто сприймає класику як щось рафіноване. Насправді ж свого часу ці композиції вважали «поп-музикою». Ми хотіли знайти схожі фігури в музиці за тим, як вони шокували публіку. Бетховен свого часу ламав усі канони тодішньої музики, робив усе не так, як було прийнято в його часи. З «Рамштайном» схожа ситуація. Він так само із Німеччини, так само шокує і збурює публіку своїм мистецтвом.

Антон: — Ми почали жартувати, що «Рамштайн» — внук Бетховена.

— Що означає назва вашого гурту?

Вальтерс: — Є такий давній інструмент віола да гамба — родич віолончелі. У перекладі з італійської означає — «до ноги». А латвійське словосполучення «до ноги» має ще й переносне значення — «все байдуже». В моєму розумінні «байдуже» стосується різних рамок і обмежень. Можемо робити все, що подобається, і не зважати на жодні правила гри.

— А якою мовою спілкуєтеся у гурті?

Вальтерс: — Латвійською. Хамід нині її лише вивчає, тому з ним частіше поки що англійською.

Антон: — Я до 14 літ не розмовляв латвійською. Вдома батьки розмовляли російською... А коли пішов до музичної школи, в нас була викладачка на віолончелі, тьотя Валтерса, вона допомогла вивчити латвійську.

Вальтерс: — Не повірите, коли ми почали дружити, я не знав російської, а Антон — латвійської!

— Антоне, ви — українець, хоча все життя прожили в Латвії. Ваші батьки — з Донеччини...

— І я щороку приїздив до бабусі в мальовниче селище на сході України — десь 100 кілометрів від Донецька. Там завжди багато зелені — для мене це вічний літній сад.

— Що зараз із тим будинком?

— Його вже немає... Мої батьки нещодавно їздили подивитися, що там з будинком, побачили: не залишилося нічого. В нас було там доволі багато землі, гарний дім... Але крім матеріальної шкоди, величезні втрати також емоційні. Дуже важко бачити і знати, що зруйновано твоє рідне, близьке... З цим місцем пов’язані найтепліші та найприємніші спогади.

Розмовляла Ольга Мосьондз.