Любочка стояла і дивилася на себе в дзеркало. «Як швидко збігає життя. Хоч і перевалило вже за п’ятдесят, але відображення в дзеркалі ще радує око. Шкода таку красу, отож, можна ще спробувати жіночого щастя...» — роздумувала вона.
Підвернулася оказія зустрітися з підходящим товариством, і після веселого заходу такий собі «легінь» вусатий запропонував провести її додому. «А що я втрачаю? Хай проводить», — подумала Любочка.
Ішли вечірнім містом, розмовляли.
— А може, вже не їдь додому, а одразу до мене, — раптом пропонує Арнольд. — Маю двокімнатну квартиру. В одній кімнаті мешкаю я, а в другій — велосипед.
— Я тебе майже не знаю, краще розкажи мені про себе, — зауважила Любочка.
— Ну, з першою дружиною я розлучився, а друга була занадто гарна. Коли їхала в тролейбусі, то чоловіки аж мліли, окидаючи її поглядами. А я злився і все думав: «Гарна жінка — це чужа жінка». Навіщо мені хвилюватися, що хтось її може звабити? Тож знайшов спосіб, як позбутися її. Я вже на пенсії. Почав писати книжку і припинив давати жінці кошти. Вона до мене з претензією: «Смачно поїсти любиш, а гроші на продукти шкодуєш?» А я їй кажу: «Особисто я і на картоплі з капустою переб’юся. А ти як хочеш». Отак довів її до білої гарячки — і вона мене кинула!
Любочка дивилась на цього павича, який ніяк не міг собі ціни скласти, а Арнольд вів далі:
— У мене є дача і город, а на городі лишилася дрібна картопля. То коли б ти заночувала у мене, то вранці поїхали б на дачу і ти зібрала б мені ту картоплю.
— Ні, хто її садив, той нехай і визбирує, — відмовила Любочка. На цьому і розбіглися.
***
Невдовзі перед Любочкою з’явився інший кавалер. Рослий, у воєнних штанях, худий, як жердина. Любочка чула від знайомої, що він має прізвисько Майор. «Треба до нього придивитися, — міркувала, — бо і в очі зазирає, і на побачення кличе».
— Знаю, ти самотня, тож обіцяю тебе носити на руках. Зі мною не пропадеш! Що ти робитимеш 8 Березня? — запитав її другий кавалер.
— Та нічого, — відповіла Любочка, з надією зиркаючи на майбутнє щастя.
— Тоді запрошую тебе в Гідропарк відзначити жіноче свято.
Давно вже цей день не проводила Любочка у чоловічому колі, тож радо погодилася.
Вранці 8 березня було холодно і сиро. Любочка вдягла шубу, капелюшка, нові чобітки, підфарбувала губи і вирушила до Гідропарку.
Почав накрапати дощ, здалеку з лавки підвівся її кавалер і став чекати, коли Любочка підійде до нього ближче. Зігнутий, замерзлий і посинілий стояв із великим чорним пакетом.
— Прийшла? От і добре. Я радіоприймача приніс, зараз музику включу. Я постелив газету на лавку, тож сідай, уже не мокро. Щоправда, треба копчену рибу почистити, бо я її просто з базару привіз, і сирки порізати. Ти будеш пити вермут? Бо мені не можна, — не вгавав наречений.
Музика спочатку грала, як треба, але батарейки швидко відсиріли, і мелодія потихеньку «здихала». Повз проходили люди і з подивом дивилися на дивну пару під дощем, із півторачкою вермуту та розпатраною рибою на мокрій лаві.
Любочка відмовилася і від вина, і від закуски. А «майор» не втихав:
— Якщо ти згодишся завтра поїхати зі мною в село, то я тобі ще й шоколадку подарую! Розумієш, я нещодавно лежав у лікарні (мені прооперували кишечник), і лікар попередив, щоб я нічого важкого в руки не брав. А в мене два роки тому в селі померла мати, у погребі залишилася картопля. Чи не могла б ти поїхати зі мною і перебрати її та прибрати льох? А ще мені лікар порадив оженитися. Я його запитую, яка ж молода за мене піде? А він мені: «А навіщо тобі молода? Бери старшу, але здорову, то вона тобі і буде все робити», — зізнався «майор», але це ще були не всі його одкровення.
— Я життя прожив, а що таке любов, дізнався нещодавно. Дісталася мені одна книжка, у якій описується, що, маючи сім’ю і двоє діток, мужик закохався в сусідку. І так її полюбив, що кинув родину і пішов до молодої сусідки. Оце так любов! Хочеш, дам тобі почитати цю книжку?
— Ні, дякую! Мені час додому. Я вже змокла і руки замерзли, — сказала Любочка.
— То що, поїдеш зі мною в село картоплю перебирати? — перепитав «майор».
— А хіба я схожа на колорадського жука, що жити не може без чужої картоплі? — відповіла Любочка.
— Тоді вибачай, шоколадку не отримаєш, — сказав чоловік, складаючи до пакета вермут, рибу, сирки та приймач.
***
Минув якийсь час, і сусідка знайшла Любочці нового претендента на руку і серце. Каже: «Подивись на нього пильніше, він гарний, як Кіркоров. Мешкає в селі, має хату й город. Отож, чекай від нього дзвінка...»
Через кілька днів, ще вдосвіта, пролунав дзвінок. Спросоння Любочка ніяк не могла второпати, хто це може бути.
— Ти чого спиш так довго? У мене вже орють города. Приїхала та хоч би порадила, що де садити! Де картоплю, а де цибулю? А то спить і в ус не дує! — верещав у слухавці чоловічий голос.
— Який город, яка картопля? Ви хто? — перепитала здивована Любочка.
— Як, хіба тобі Іра не казала, що має нас познайомити? — не втихав злий голос у слухавці.
— Послухайте, я вас ще в очі не бачила і не знаю, як звати, а у вас уже до мене великі претензії щодо якогось города та картоплі!.. — випалила Любочка.
Згодом сусідка все ж таки познайомила її із цим нетерплячим телефонним абонентом. Побачивши Любочку, цей залицяльник промовив: «Така жінка, як ви, картоплю мені садити не буде...»
Пізніше сусідка зізналася, що він уже не раз «підженювався», і одна наречена в нього картоплю садила, а інша — викопувала...
А Любочка відтоді абсолютно розлюбила смак картоплі...
Мал. Зоряни ОПАНАСЕНКО.
