На знімках: весілля Андрія і Марії далекого вже 1959-го і нинішнє — золоте!

У золоту річницю на знак такого красного союзу пара не лише наливала повнії чаші, а й згадувала різні історії із родинного й трудового життя.

Хвилюючий момент знайомства з Марією Миколаївною (дівоче прізвище Масляник) Андрій Іванович пам’ятає, як нинішній день. Парубком їхав із рідного села у райлікарню, важко травмувавши палець під час роботи на тракторі. У сусідньому селі Лісковець підсіла дівчина-школярка і спитала незнайомця, що за нещасна пригода сталася. Її співчутливість і краса так глибоко припали до серця юнакові, що згодом, відбувши три роки строкової військової повинності на південному Уралі та демобілізувавшись у званні старшини роти, одразу вирішив одружитися.

Весілля було скромним, не таким пишним, як теперішні... Покійний батько Іван змайстрував саморобні колечка; молодята і дружби мали вінки на головах. Аж п’ять кілометрів тільки в один бік чимчикували пішки із корогвою за судженою в осінню пору далекого 1959 року. Весілля справляли на дому в батьків нареченого. Гості за столом частувалися лише годину, потім звільняли місця на лавицях наступним захожим, а самі під акомпанемент веселих троїстих музик кружляли в танцях. Не біда, що старости Федір та Михайло Криваничі (було заведено мати тамадів від обох сторін подружжя) скупо наливали чарку — гості потішно розважалися у співанках-коломийках аж до світання. Вінчалися у церкві згодом і потайки, бо вуйко був секретарем парторганізації: як же родича підставляти...

Забрав Андрій Марійку жити до батьків, оселя яких із солом’яною стріхою і глиняною долівкою складалася практично з однієї кімнати, що слугувала за спальню і воднораз кухню. Ще й перевів працювати бухгалтером із колгоспу імені Чапаєва у свою «Перемогу». Лише через п’ять років мали свій окремішній дах. Як закінчив дворічне стаціонарне навчання у Рівненській радянській партшколі, призначили агрономом. Загалом глава сім’ї віддав місцевому колгоспу 44 роки життя.

Діти з’являлися у сім’ї, мов сходинки до будинку — Іван, Оксана, Андрій, Марія та Микола. До речі, всі вони здобули вищу освіту, нині працюють хто де: в поліції, директором школи, на швидкій допомозі, є інженер-будівельник, викладач інституту... А коли Андрій Іванович «підкувався» у науці у Львівському сільгоспінституті, то спочатку став секретарем парткому, а потім і головою колгоспу-передовика.

Їхній колгосп спеціалізувався на виробництві м’ясо-молочної продукції, рільництві, але найкращий прибуток давали допоміжні промисли — швейний, пилорама, столярний і сувенірний цехи. Ще одне ефективне підсобне господарство — сільська пекарня.

Але райспоживспілка забажала позбутися її у зв’язку з відкриттям гіганта-хлібозаводу у Міжгір’ї, що мав забезпечувати насущним увесь район. Хоч розумів керівник, що то додаткові турботи, але взяв пекарню на баланс колгоспу. Про новоселицькі паляниці гриміла слава по всіх усюдах, бо випікалися на дровах. І от курйоз: потужний хлібозавод збанкрутував, а кам’яна міні-пекарня в глибинці (нині приватна) й досі процвітає, її напрочуд смачний хліб за дідівським рецептом залюбки купують.

Із діловими якостями Андрія Івановича, який, до речі, обирався депутатом райради трьох скликань, неодноразово «сватали» на інші, вищі, посади, обіцяли квартири, агітували стати начальником управління сільського господарства району. Але він уперто відмовлявся, мотивуючи супротив тим, що потрібно доглядати за старенькими батьками, вуйком-інвалідом із дитинства. Щоправда, погодився на громадських засадах бути головою ради колгоспів Міжгірщини, до якої входили й райсільгосптехніка, райсільгоспхімія, агроліс, коли вони вкупі у 1994-му вже тріщали по всіх швах.

— Що поробиш — так сталося, — сумно зітхає Андрій Іванович. — Некошені поля перетворюються на пустирі, худобини обмаль і в індивідуальних господарствах, та й наше село в глухомані нині чахне — на десятках хат вісять замки...

Але сам не здається на милість скрутного часу — дотепер ґазда на всі гори: оре, сіє, косить. На обійсті тримають двох коней і стільки ж корів, чотири свині, вівці, кози, кури, вирощують картоплю-булі, капусту, цибулю і часник... «Люблю землю, маржину, а найголовніше — робити, допоки сили не підводять», — каже Наливайко. Зізнається, що діти в допомозі. Та й дружина Марія, котра достроково, як багатодітна матір, вийшла на пенсію, без діла ніколи не сидить, особливо до вподоби їй вишивати.

До речі, у Новоселиці Наливайків не так уже й багато, хоча коріння роду сиве. За версією Андрія Івановича, під час панування на Закарпатті Австро-Угорщини через ці гори проходили запорозькі козаки, одному з яких упала в око тутешня чарівна красуня.

Коли повертався назад із походу, одружився і звів гніздо з таким прізвищем.

Подружжя стверджує, що головна формула щасливого сімейного життя полягає у взаєморозумінні та повазі один до одного. Золоте весілля відзначили у великому колі, бо мають чималу родину, багатьох друзів. Найбільш поважними гостями були юні онуки Олег, Роман, Андрій, Мирон, Таня, Назар та Віта. Нащадкам є з кого брати приклад взірцевих сімейних стосунків.

Многая і благая літа вам, золота паро! Живіть довго й щасливо та радійте ще й праправнукам!..

Міжгірський район Закарпатської області.

Фото із сімейного архіву Наливайків.