На знімку: листоноша Наталія Рущак.

Саме так ласкаво і добродушно мовить не один і не два адресати Міжгір’я, що на Закарпатті, про 51-річну Наталію Рущак, котра щоразу навідується до них із повною сумкою, в якій біліють газети. Як правило, очікують «нашу поштарку» з нетерпінням на обійсті чи у квартирі, адже кожному цікаво дізнатися про свіжі новини в державі, області та й у білому світі.

І листоноша не приховує почуття задоволення від професії, бо за роботи має теплі зустрічі з різними людьми, під час яких є нагода і жваво поспілкуватися з ними про життя-буття. Щоправда, про цей фах не мріяла.

Після навчання в школі спочатку трохи трудилася кухарем у райспоживспілці, відтак — тривалий час на заводі «Електрон», аж доки його виробничий вогник не згас. За масового безробіття в гірському краї випав шанс працевлаштуватися у сфері поштового зв’язку, в якому вже набула вісім років трудового стажу.

Хоча Наталія Миколаївна і позитивно відгукується про роботу, але труднощів вистачає. Якщо в минулий час селище обслуговувало вісім листонош, то тепер їхній штат скоротився до п’яти, а це значить, що обов’язки майже подвоїлися, тобто територія дільниці збільшилася. Особисто вона надає послуги в самому райцентрі і житловому масиві Поточина. Простір ого-го — після сортування з обіду аж до пізнього вечора доводиться ходити не лише з самою періодикою та кореспонденцією, але й розносити пенсію та ще всякий товар за замовленнями, що теж начальство згори приплюсувало до обов’язків рядових поштовиків, які зараз мають скромного розміру тарифні ставки. Не кажучи, що й добиратися з дому, що в Прохідному — житловому рукаві Міжгір’я, до місця роботи далеченько — ледь не п’ять кілометрів.

До речі, і в домашньому господарстві клопотів у Наталки Рущак вистачає. Вони явно зросли, коли чотири роки тому передчасно в 57-річному віці помер чоловік Михайло. На обійсті треба поратися біля корови, свині, курей... Тепер сама косить, щоб забезпечити худобину ситою зимівлею. Працьовита ґаздиня надіється на майбутню поміч онуків — шестилітнього Вадима та Назарчика, якому лише другий рік минув. Ними її потішили доньки Світлана і Люба з чоловіками-зятями.

У щоденних мандрівках — у нагоді велосипед, та ба, на нікудишніх дорогах він повсякчас ламається. Якщо ровер виділили безплатно, то на запчастини чи заклеїти колісні камери необхідно витягувати гроші з власної кишені. Звісно, мобільнішим був би скутер, та хто його вручить-подарує?..

Незважаючи на безліч негараздів, розчарувань немає, бо подобається працювати серед людей. Моторна у ході Наталія Миколаївна сповіщає, що чимало передплатників у газети «Голос України», її популярність насамперед полягає у всебічному висвітленні новин у державі, зокрема, на своїх шпальтах часто-густо увагу приділяє і закарпатській глибинці — Міжгірщині.

Хорошої думки про листоношу і її міжгірський начальник Василь Романець, відзначаючи передусім службову сумлінність і скромність підопічної, та і сама пані Рущак з гордістю мовить про своїх колег, підкреслюючи дружелюбність і взаємовиручку Василя Савка, Марії Маркович, Ольги Цімботи та Ірини Рущак. Адже, коли в колективі панує дружня атмосфера, то й робота видається легшою...

Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.