«Де? Як? І коли ми навчилися (а чи збагнули?) таїну такого звичайного і водночас такого загадкового нам слова як «поезія»? Хто і за яких обставин розбудив нас і вказав на неї? Що може слугувати нам за доказ? Хіба що момент душевного просяяння і перші рядки на папері (спершу потаємки, але спрагло в творчому дозвіллі). Але аж ніяк немає змоги підкреслити чорнилом отой рядок із ланки творчості, котрий чомусь не вагаюсь назвати хворобою».

Так починав свій виступ керівник Черкаського обласного об’єднання ім. В. Симоненка Анатолій Сірик перед літстудійцями далекого 1972 року, аналізуючи мої перші спроби. Казав, поет розпочався, але ще не друкувався. Його ж власні два вірші, що припали мені до душі, я вичитав у «Вітрилах-68»: «Вже проминув Протасів яр, / лісів набачився досхочу. / Ось небо сушить сіно хмар, / з Дніпра води сьорбнути хоче».

У збірнику «Вітрила-68» представлено твори багатьох відомих тепер письменників: Миколи Сулими, Тамари Костецької, Петра Федотюка, Віктора Женченка, Михайла Саченка, Олександра Шарварка, Надії Кир’ян, Ольги Макаренко, Євгена Варди, Віктора Батюка, Миколи Холодного, Раїси Іванченко, Галини Турелик, Людмили Овдієнко, Валерія Іллі, Василя Густі та ін. У тім числі й А. Сірика. Невдовзі, через переслідування черкаської влади змушений виїхати в Литву, де вивчив мову, перекладав твори литовців, і доволі успішно. Став політичним емігрантом. Окремий вагомий збірник творів відомих литовських поетів у перекладі Сірика під назвою «Несправжній квітник» вийшов у 2000 р.

Перша ж збірка віршів і перекладів А. Сірика «Проріст» (1989) продемонструвала світу вельми цікавого поета і висококласного перекладача. Його мова вирізнялася багатством слова і багатозначністю, незвичними метафорами, призабутою чи маловідомою лексикою. Як він підкреслював: «Хоч слів незрозумілих є багато, та всі вони, без винятку святі». Зрештою, його власна поезія має загадковість і відкрита не для кожного, адже потрібно знати глибинні пласти української мови, коли вона, як нині вже можна посилатися на дослідження науковців зі світовим іменем, лежить в основі індоєвропейської мови-основи чи того ж санскриту.
У першій збірці розчулює вірш «село», де назва з маленької літери, але яка велика була і є авторова любов до природи:

Захоплююся величчю села,
яке до велета не прагло аніколи,
в якому люди в праці, наче бджоли,
І пісня над усе буяла і цвіла...
Захоплююся величчю села.
Очей не одіп’яти від села —
бо стільки щастя аніде не мати, —
то є усе, що доля мала дати,
і крихту понад міру ще дала...
Очей не одіп’яти від села.
І доти, доки випаде прожити,
вертатись буду до села й вертати.
Воно мені, що друга рідна мати,
в якої діти — праця й спіле жито...
І доти, доки випаде прожити.

Більшість митців народилися в селі, й тому його треба знищити, як мислять чужинці. А старші вимруть, бо медицині крах, як і всьому іншому. А багато виїдуть на заробітки, і мало хто повернеться. Землю можна дерибанити, якщо маси не вийдуть із протестами, чого чужинська влада боїться, як і «свої». Просто главвладник до кінця не узгодив із сильними світу цього це та інше, а так взаєморозуміння про передання України комусь там на продаж досягнуто. А поки ще ростуть діти... Але коли в «застійні» часи їх одурманювали, бібліотеки палили, нині бібліотеки закривають, а діти вчитимуться з «Гуглу» (слово, що поєднує, по-нашому, дулю і гулю). Прикладів на кожнім кроці безліч.

А. Сірик ото й пише, що підходимо до слізної межі, а нині до кривавої підійшли, як і всі ці віки нашого існування від прадавнини. І просвітку немає. Не знайшли свободи, за яку лише й варто боротися... Ми без голосу, теменні у безпросвітті. І більшість жебраки. Влада без пуття... зове, а нікуди... («спливають дні... на милицях життя» із збірки «Без назви», 1993). Хоча дехто дотумкує, а маса обмежена в розумінні. Свобода ж у першоістині, а ми «порожні мислію, осліплі переродні», тобто покручі, «заблудлі бідолахи», котрі гнилої певності надбали... І не сягнули в масі істини, бо це «надії зниклої стіна глухоніма...»:

не знати відкіля прийде біда:
чи од землі? Чи з неба високості?
яка іще нечувана орда
непрошено нагряне до нас в гості?

Нині ж ми знаємо назву найжорстокішої світової орди, та й іншу влізливу, оманливу, підступну й грошовиту, котра засліпила українцям очі й помішала мізки.

Тут Анатолій Сірик, як і в інших творах, закликає триматися за Слово рідне українське і плече побратима, «інакше наречуть «давно минулі». Нас такими вже зробили і доконують...

І в поетизмах, і в малярстві, і в політиці Анатолій Силович таки знавець, і мастак у літературі — закидали націоналізм, коли працював художником у Черкасах, де настійно і вбивчо велася русифікація, гоніння на інакодумців. І свої видання оформляє сам.

У цім має своєрідний погляд, ні на кого не схожий. Водночас прадавній і сучасний. Він чудовий поет, співрозмовник і мислитель, як визнали литовці, зокрема відомий поет Міколас Карчяускас. Свідчення цього — і поетичний збірник «Тонка нитка лексем» та інші.

А. Сірик — поет-філософ із великим життєвим досвідом, обдарований українською Природою, яка і дала йому талант митця. Йому болить усе українське, але позитивне і своєрідне, а особливо мова, навіть одна з його книжок так і називається: «Астральний біль». Щодо художнього бачення, то й назви є відповідні — «Вглядання в узвичаєні кольори», щодо мови — «В тінявій тиші слів». А щодо обмислення загальнонародного, то є цікава книжка-трактат «Мова творить народ» (2007). Про український та інші етноси написав свої міркування в «Етніконі (Народоопис)», (2009).

А ще вражає його знання історичних процесів на наших землях і драматизм існування автохтонного населення, яке з правіку тут жило. Це відображено в двочастинному історичному трактаті «Чуднів на самій бистрині історії» (1 ч. — 2012 р., 2 ч. — 2015 р.) більш як на тисячу сторінок. Тут виїмковий приклад свідомо-сумлінної праці А. Сірика, котрий витратив чимало часу, напруги, терпцю та совістливо вдався виповнити об’єктивізм не лише Чуднівщини, а чи не головних поглядів літописної історії від загальноукраїнської, трагічно-драматичної буттєвості, у тім числі й малих земель, даючи приклад розгляду. Повчання історією, хоча багато хто її не визнає й не знає, або перекручує чи перебріхує, як то чужинці, хоча є й правдиві окрушини, бо їх не усунути, хіба знищивши нас, археологічні речі, мову, пісню, «переписавши» очевидне. Та завжди було розуміння потрібності правди. Але що можна розібрати в прадавності, коли на наших очах робиться історія, а наче «розумні» верхи, політики й економіки не можуть розібратися в суті справи. І навіть «знаючі» чужу історію, а не свою, як посилається А. Сірик на дядька відомого Миколи Лисенка — Олександра, це вже не народ, а череда.

Анатолій Сірик на основі багатолітніх студій і вислідів сотень праць істориків, археологів, етнографів, мовознавців, мистецтвознавців і краєзнавців охоплює рідні обшири на документальних фактах невигаданих версій, ретельно просіваючи доскіпливим розумом реальні події і витлумачуючи їх якнайправдивіше з-поміж інших «повчальників» історичного буття українців. Чуднів же — самобутнє давнє місто, «яке належним чином не досліджене й не поціноване, а тому суперечливе й загадкове». А Україну, цю «волелюбну й бунтарську землю було з усіх боків щільно затулено від усього світу непроглядним напиналом тих чи інших імперій, свідчить про її дуже давню й самобутню історію, яку була неабияка вигода замовчувати». Особливо важлива перша частина — народоопис тих, хто оточував українців, знущався, «спілкувався», мав, як писалося, непросте ставлення, складні й суперечливі взаємини та відносини... Цікавий кожен розділ у трактаті й читається з неослабною увагою. Зокрема в першій частині — наша міфологія, далека давнина, початки української історії, назви племен і народів (етнікон). І литовська зверхність, татарська кормига, Річ Посполита, козацько-гетьманська держава, московська займанщина... Частина друга наче конкретизує порушені теми, автор розглядає містобудування й історію того ж Чуднова, панське порядкування, етно-мовні контакти, астральний простір... Але через призму всієї України. Маючи більш як 20 опублікованих книжок, не зупиняється на досягнутому. Щойно підготував своєрідне видання «Чуднівські персоналії» про видатних людей із оприлюдненням найцікавіших сторінок життя значних і повчальних особистостей.

Писав же: «Отака вона, дорога до обрію: Дійдеш, А повертатись вже немає коли...»

З ювілеєм, пане Анатолію! Здоров’я з української води і роси! Із вдячністю за мудрі поезії, правдиве витлумачення рідної історії, незбагненність Української душі.