На знімку: Борис Кутовий з учнями школи-інтернату у с. Парасковіївське, Бахмутського району Донецької області.

Донбас увійшов у його життя у віроломному чотирнадцятому. Після того як російські бойовики збили літак з нашими десантниками, підполковник МВС Борис Кутовий без вагань переступив поріг військкомату і знову одягнув армійські лейтенантські погони. Захищаючи рідну землю від російської агресії, він зріднився з тими, хто потребує допомоги. Відтоді місія на сході України у нього особлива.

Під знаком долі

До військового училища Борис вступив одразу і без проблем, але чітку відповідь на запитання, чому обрав саме цю професію, він дав собі тільки зараз.

— У моїй родині було чимало відомих медиків — дід Борис Кутовий, на честь якого мене й назвали, свого часу виконував надскладні лор-операції, — розповідає мій співрозмовник. — Лікарську династію продовжили дядько та брат — професор

Олександр Кутовий очолює кафедру госпітальної хірургії на базі лікарні ім. Мечникова, а Максим Кутовий виконує тут дивовижні трансплантації. Звичайно, у сім’ї хотіли, щоб медичною справою займався і я, але мене приваблювала військова. Тоді мені вона здавалася більш мужньою.

Що це означає насправді, Борис зрозумів під час війни, хоча ризикувати життям неодноразово доводилося і під час роботи у Головному управлінні з боротьби з організованою злочинністю МВС України. Сюди він прийшов після занепаду української армії, який у 90-х роках починався зі зменшення озброєння, техніки, фінансування, війська. Переломним моментом для армії став 2014-й, після анексії Криму та військової агресії на Донбасі.

— Збитий у червні бойовиками під Луганськом наш літак з десантниками став для мене справжнім потрясінням, — зізнається Борис. — Тої миті я твердо вирішив повернутися в армію, щоб захистити країну, сім’ю. Ця війна перевірила нас на честь, гідність, порядність, любов до рідної землі. Багато є тих, хто заробив гроші та політичні прибутки на бідах, крові та смертях, хто злякався чи ганебно залишився байдужим, за життєвим принципом «моя хата з краю». Бог їм суддя, навіть згадувати про таких не хочеться. На щастя, є велика кількість інших людей — справжніх.

Допомога йде!

На долю Бориса Кутового війни випало сповна. За півтора року пройшов усі гарячі точки Донбасу.

— Я багато був на передовій і на власні очі бачив, у якій небезпеці перебувають люди у населених пунктах, що межують з лінією фронту, — розповідає він. — Українські військові допомагали їм, чим могли, та потрібна була система. А ще я розумів: повернувшись додому, не зможу спати спокійно, знаючи, що за двісті кілометрів від мене страждають старі люди і діти.

От і тепер, поки дехто в Європі та Україні готується до Різдвяних свят, Борис знову збирається у дорогу, туди, де війна. Щоб відвезти «гуманітарку», привітати із святами дітлахів, які його завжди чекають з нетерпінням.

А починалась його почесна місія з першого гуманітарного проекту військових «Допомога йде!», завдяки якому 140 маленьких пацієнтів із лінії розмежування безплатно прооперували в обласних дитячих лікарнях Дніпра (директор Олександр Хитрик) та Запоріжжя (головний лікар Юрій Борзенко). Дорослих оперували у шостій дніпровській лікарні, яку очолює головний лікар Олександр Сірий. З багатьма пацієнтами офіцер української армії Кутовий підтримує зв’язок. Серед них — вихованець Парасковіївської школи-інтернату для дітей із вадами розвитку Олексій Гутченко, для якого він став найріднішим у світі дядечком Борею.

— Кожна зустріч з Льошею для мене хвилююча і важлива, — каже мій співрозмовник. — Бо це не лише звіт про виконану роботу. Петля часу таки існує. Бо доля знову і знову повертає до одного і того ж місця, думки, людини, образу. Щоб ти відповів собі нарешті, хто ти є, навіщо живеш, що можеш зробити ще? А займатись було і є чим. В одного хлопчини, якого ми лікували у п’ятій дитячій лікарні Дніпра, в Авдіївці будинок розбомбили. Він прибіг із магазину з хлібом, а під’їзду там ніби і не було. Це психологічна травма на все життя. І таких — тисячі!

Приклад мужності — Максим

Нову стратегічну ініціативу «Допомога Схід», як програму допомоги мирним мешканцям Донецької та Луганської областей, започаткував генерал-лейтенант Сергій Наєв ще на посаді Командувача Об’єднаних сил. У цьому році проект підтримав начальник Генерального штабу — головнокомандувач ЗСУ генерал-лейтенант Руслан Хомчак. В умовах гібридної війни невидимий другий фронт має важливу інформаційну, економічну, політичну та культурологічну складові. Щоб досягти миру, потрібно забезпечувати ефективну протидію. Було збудовано власну унікальну модель допомоги мирним мешканцям Донбасу, яка є успішною завдяки поєднанню зусиль влади, громади, військових та благодійників.

— За досить короткий час значно підвищився рівень довіри місцевих жителів до військових і держави. Ми розуміємо, що непідконтрольні території повернуться до України тільки разом зі свідомістю населення. Це складна робота, у якій найважче почати з себе, — каже Борис Кутовий.

Тільки за останні місяці в рамках проекту «Допомога Схід» лікарні та шпиталі Донбасу отримали майже 30 тонн медичної «гуманітарки» на сім мільйонів гривень. Активно підтримує Асоціація міжнародних автомобільних перевізників України на чолі з головою ради Леонідом Костюченком. Оскільки доправляти вантажі до адресатів небезпечно, окрім милосердя треба мати ще й неабияку мужність. Особисто Борис Кутовий звіряє її по дванадцятирічному Максиму Богдану, вчинок якого вразив бувалого бойового офіцера до сліз. На другий день після операції пацієнт зробив спробу втекти з дитячої обласної лікарні Дніпра. Персонал одразу забив на сполох, зателефонував Кутовому. Коли хлопчика знайшли, виявилося, що він втік сам. Почувши по телевізору про обстріл Авдіївки, вирішив йти рятувати бабусю і кота.

— Максим дивився мені у вічі і повторював, що без нього бабуся і кіт у розбитій квартирі пропадуть, — згадує Борис. — Я не очікував від дитини такої мужності і рішучості, тому не міг стримати сльози, але не боявся здатися слабким. Звичайно, командування допомогло знайти бабусю, сфотографувати її разом з котом, організувати телефонну розмову з онуком. Та для мене ця історія залишилась своєрідним мірилом рис, без яких на війні робити нічого.

Листи здалеку

Так називається унікальна книжка Бориса Кутового, яку він презентував у рідному Дніпрі, у прес-центрі газети «Наше місто», з якою його пов’язують дружні і творчі відносини. Рецензували «Листи здалеку» люди, з якими автор теж тісно співпрацює: Ігор Навоєнко, директор видавництва «Арт Прес», Олена Романова, професор, завідувач кафедри зарубіжної літератури Дніпровського національного університету ім. О. Гончара, Тимофій Хом’як, лідер гурту «Вертеп», Євген Романов, учасник бойових дій на сході України, військовий журналіст, Ольга Лещова, директор — художній керівник Запорізького муніципального театру-лабораторії «VIE», Євгенія Самойленко, художник.

За підтримки Ігора Навоєнка та Леоніда Костюченка книжку подарують більш як 130 містечковим та шкільним бібліотекам Донбасу та Дніпра.

— Доки хтось прогнозує та аналізує, війна триває, — каже автор. — Про це я нагадую листами з фронту, розмовою батька з сином, якого ця війна з ним розлучила. Ці листи з війни, але здебільшого — не про неї, хоча вона ніколи нікого не залишає.

Просто тихо чекає. За правим плечем. До часу... На Донбасі зростає покоління дітей, які не вміють ще добре писати, але відрізняють калібр мінометів по звуках пострілів та по вибухах. Яке майбутнє чекає на них, що понесуть у життя? Щоб вони зробили Україну кращою, потрібно багато. І книжки українською теж. Ті, що ми постійно передаємо, летять немов птахи від Мар’їнки до Тошківки. Зібралися туди і «Листи». Війна увірвалася у дитинство через невігластво, короткозорість, внутрішню несвободу дорослих, через їхні життєві принципи типу «моя хата з краю». Чи виправили нас п’ять років війни, смертей, страждань? Чи змінилися ми? Кожен має відповісти сам.