На знімках: ні в школі, ні у військовому училищі братів Діденків не могли розрізнити, це тепер роки стерли непізнаваність.
Брати-близнюки ДІДЕНКИ з Вінниччини — Валерій і Володимир — дотепер із усмішкою згадують, як у дитинстві їхній батько кликав дружину, щоб пояснила, хто з них Володимир, Віктор чи Валерій. Тільки матуся і бабуся могли безпомилково назвати імена. Хлопці ж обертали це на свою користь...
На жаль, Віктора вже нема серед живих, пішов у засвіти через невиліковну хворобу. Мабуть, Чорнобиль «допоміг». Чоловік працював на ліквідації аварії на ЧАЕС...
Двоє братів дослужилися до підполковників. У Валерія на погонах на одну зірку більше, він полковник. Після війни в Афганістані підвищили у званні. Дотепер працює. Він — мисливствознавець у Тростянецькому лісництві на Вінниччині. Саме з цього райцентру Діденки родом.
Володимир проживає у Вінниці, де служив у Повітряних силах. Уже на відпочинку. У день нашої розмови він приїхав до брата у гості. Це тепер їх без проблем можна відрізнити один від одного, а тоді...
Відгукувалися на чуже ім’я
— У дитинстві розпізнати нас могла тільки наша мама і бабуся по батьковій лінії, вона мешкала з нами, — каже Валерій. — А вже мамина мама, хоч і жила у будинку навпроти через дорогу, не знала, хто є хто.
Не дивно, що їх часто плутали. Спочатку відповідали: «Я не Валерій, чи не Володимир, або Віктор». Згодом такі уточнення набридли.
— Ми домовилися між собою, що відгукуватимемося на те ім’я, яким до нас звертаються, — розповідає Валерій. — Найсмішніше було, коли тато запитував маму, як цього малого звати.
Брати зізнаються, що така неупізнаваність була їм на користь, особливо під час навчання. Користувалися цим. Інколи перед екзаменами розподіляли між собою предмети. Хтось більше сидів над математикою, другий вчив фізику, третій — хімію. На іспиті кожен складав свій вивчений предмет. Тричі! Головне було спокійно зайти в клас.
— У військовому училищі більшість предметів викладали чоловіки, — згадує Володимир. — Вони не дуже переймалися, хто з нас прийшов на іспит. Але були жінки, які здогадувалися, що брати щось задумали. Дехто з таких викладачок робив так: запрошував в аудиторію усіх трьох разом. Але й тоді знаходили можливість, щоб відповідав той, хто краще знає.
Віктор Діденко служив заступником начальника нинішнього Військово-медичного центру. Володимир мав іншу посаду у Повітряних силах.
— Пригадую, деякий час разом зі мною вранці сідав у тролейбус чоловік, з яким я не був знайомий, — каже пан Володимир. — Зате він знав брата. Щоразу підходив до мене, подавав руку і казав: «Доброго дня, Вікторе Петровичу». Намагався пояснити, що я не Віктор. Але наступного ранку чоловік знов називав мене іменем брата і розповідав про якусь проблему у медичному центрі, яку треба обов’язково розв’язати. Допитувався, чому зволікаємо...
Інколи після таких розмов Володимир телефонував братові. Передавав почуту інформацію. Потім, як мовиться, махнув рукою.
Три весілля в один день
— На три весілля коштів батьки б не назбирали, — розповідають брати. — Тато працював шофером, мати — у колгоспі. Особливих статків не мали. Після закінчення військового училища ми приїхали додому і потішили їх гарною новиною. Спочатку дипломи показали, а потім сказали, що вирішили одружуватися в один день.
«А що, вже у всіх є дівчата?» — перепитала мама.
Дівчина була тільки у Віктора — землячка Валя. Зустрічався з нею ще до училища. Довелося довго чекати. Володимир свою суджену вперше побачив у Військово-медичному центрі. Галина працювала медсестрою. Валерій найпізніше обрав наречену.
Сталося це під час відрядження у Хмельницьку область. Знайомий офіцер запросив на день народження. «Там я пригледів чарівну дівчину на ім’я Галина, — каже чоловік. — Так само звати дружину Володимира».
2 вересня 1989 року у Тростянці запам’яталося не тільки братам Діденкам і їхнім нареченим. Як кажуть брати, з їхнього весілля зробили цілий фестиваль. Працівники культури знайшли ще пари, у яких було і срібне, і навіть золоте весілля. Підготували спеціальний сценарій. Свято організували у центрі селища на площі біля районного Будинку культури. Запросили журналістів. Потім весільна фотографія була надрукована на обкладинці журналу «Огонек»!
Перша дитина, дівчинка, з’явилася на світ у середульшого — Віктора і його дружини Валентини. Через півроку вітали Володимира й Галину. Вони теж раділи донечці. Валерій і Галина не змусили себе довго чекати. У них народився син. Пізніше у сім’ях старшого і середульшого з’явилися ще хлопчик і дівчинка. Нині вони мають уже своїх дітей. Але двійнятами чи трійнятами ніхто не може похвалитися.
— Колись гени все одно дадуть про себе знати, — кажуть брати. — Хотілося б дочекатися того часу, щоб побачити близнюків і себе впізнати у них.
До речі, у близнюків є ще один брат. Олександр старший від них на шість років. Закінчив гірничий інститут, нині проживає у Дніпропетровській області. Це після його народження батьки хотіли дівчинку...
Вінницька область.
Фото надано прес-службою Вінницького облуправління лісового та мисливського господарства.
