Над сценою висить куля, в її серцевині вгадується силует дитини. Поки та куля в напівтемряві, силует здається янголям чи купідоном у дусі сентиментального театру. Але ось на кулю падає світло, і ти розумієш, що та маленька істота — в клітці. Й одразу ж спливає асоціація: поки людина в темряві страху / болю / сумнівів / цькування — вона не знає про свою клітку, а сторонні спостерігачі бачать лише красивий бік. Чи хотіли автори вистави «Шрами» таких асоціацій — невідомо. Однак образ зачепив і став провідником для сприйняття всієї дії. А провідник у цій виставі дуже потрібен. Бо все в ній гостро, боляче, складно.

Вистава «Шрами» — спільний проект Дикого театру (Київ) та ООН Жінки в Україні. У рамках всесвітньої кампанії «16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства» цей проект представлено в кількох містах України (в Запоріжжі — на сцені Обласного центру молоді). Після вистави глядачі ділилися враженнями від побаченого та власними історіями, а організатори розповідали про центри допомоги у випадках домашнього насильства. За словами продюсерки проекту Ярослави Кравченко, по закінченні туру вистава залишиться в репертуарі Дикого театру.

Що найбільш приголомшує в «Шрамах» — це поєднання документальності історій (матеріал зібрала драматургиня Кіра Малініна), відвертості в їх сценічному проживанні (акторки Анна Кузіна, Анна Абрамьонок, Наталка Кобізька, Марина Сердешнюк) та цілої низки художніх знахідок.

Режисерка Наталка Сиваненко й художниця Леся Головач створили для «Шрамів» геть незатишний світ. Це ніби якась пральня чи громадська лазня десь у гуртязі, або заднє дворище будинку-комуналки, з мотузками для білизни, старою ванною та іншим мотлохом. Словом, саме те місце «насподі» гарного прилизаного світу, де й відбуваються дрібні та великі злочини. Сценографія виконує і функції ігрові: акторки перетворюють конструкцію з коліщатами на стіл, ванну, трибуну, труну та інше, що увиразнює дію новел. Новели перетікають одна в іншу через стоп-акценти, і хоч кожна з них — це окрема оповідь, здається, що всі вони — історія однієї людини. Наче та дитина, до якої чіплявся сусід, стає дівчинкою, котру б’є батько або мати, а потім уже дівчиною, яка знаходить собі тиранічного бойфренда, і жінкою, котра живе в бійках із чоловіком-алкашем. Таке фатальне коло: травмована в дитинстві, жінка тягне і накопичує свої болі аж до зрілості й старості.

Кожна новела пронизує, дотикається чогось незахищеного у твоєму «я». І при цьому кожна має власне образне рішення, власні акценти, тож ти не заспокоюєшся від «одноманітності катування», а й далі перебуваєш у стані гострого сприйняття, тебе втискає в крісло, а очі неможливо відвести від сцени.

Аж потім спадає на думку зовсім наївне: а як витримують це напруження самі акторки? Наприклад, існування в кількох іпостасях: жертви, ката, знаряддя. Або постійне переключення від театру док (коли передано інтонацію, тембр реальної людини і вільний синтаксис живого мовлення) до ігрового театру з перетвореннями, винахідливим обігруванням простору й реквізиту та акторським відстороненням спостерігача. Як-от у новелі про дівчинку, яку поранив ножем її батько. Ця історія розвивається лінійно, передбачувано (п’яний мужик, налякана дівчинка), аж раптом — з’являється мати дівчинки. Зацькована й безпорадна істота, котра бурмоче недоладні слова і жодним порухом не рятує ні себе, ні дочки. Цей епізод настільки живий, настільки впізнаваний. Здається, в модуляціях голосу актриси дізнаєшся всю біографію тієї жінки.

Деяке послаблення в емоційно виснажливій виставі дає новела про жінку-породіллю. Тут автори й акторки дозволяють собі трохи гумору (і не лише чорного, як в інших епізодах). Так, вагітна жінка й акушерка-дебютантка довго і вигадливо шукають спосіб найзручніших пологів. Незграбно перебираючись із крісла в ванну, а з ванни на стіл, породіля мимохідь розповідає свою історію. Історія болісна, але стиль оповіді, мовленнєва манера героїні все ж викликають усмішку. Як і в інших жінках, у ній відчувається надлом. Але також — дуже сильне бажання змінити ситуацію, «вилікувати» себе, уберегти доньку. І жінка народжує. «Клітка» з дитиною всередині розпадається, нове життя приходить у світ вільним.

Чи показала вистава розв’язання проблеми — звісно, ні. Театр не може вилікувати всіх хвороб суспільства. Але вміє діагностувати їх. Вміє показати те, що «насподі». А вже що з побаченим робити — питання, яке і суспільство, і кожна окрема особистість мають вирішити в реальному просторі.