Багато років тому, 1965-го, коли я був прищавим хлопчаком, мене вигнали зі школи. Річ у тім, що мій старший брат навчався в Одесі у морехідному училищі і надіслав мені подарунок. Це була кулькова ручка з двома пастами — синьою і червоною. Вона була дуже гарна, з якогось невідомого матеріалу, а головне — одразу видно, що не наша, а зарубіжна.

Я із захватом натискав синю кнопку — виповзав синій стрижень. Натискав червону — можна було писати кольором крові, кольором нашого комуністичного прапора.

Не дивно, що в провінційному містечку Полісся, де я зустрів свої десять років від народження, це була перша кулькова ручка. Усі писали чорнилами, ручки вже були «автоматичними», не пір’яними, коли кожен школяр у спеціально пошитому мішечку носив і чорнильницю.

А я мав, користуючись сучасною мовою, ексклюзив, науково-технічний прогрес, хай-тек — коротше кажучи, високі технології в подертому шкільному портфелі!

Саме тому за два-три дні я став найвідомішим і найпопулярнішим хлопцем у школі. До мене підходили старшокласники і просили: «Ану, покажи ручку!» Я показував із задоволенням. Усі дівчата, які раніше в мій бік і не дивилися, домагалися моєї уваги з єдиною метою — потримати іноземну кулькову ручку в руках.

На третій день до мене, двієчника, якого, як мені здавалося, потай зневажала, підійшла наша класна дама, філолог Ганна Фрідман, і сказала: «Вітю, покажи, будь ласка, ручку». Я, чиста душа, нічого не підозрюючи, із задоволенням показав.

Учителька довго її крутила, клацала кнопками, писала, а потім каже: «Ти знаєш, Вітю, коли я перевіряю зошити, то двійки ставлю синім кольором, а п’ятірки — червоним! Подаруй мені цю ручку!» Я, дурний, не погодився на привабливу пропозицію, яка мала чудові перспективи, і ще багато років отримував лише двійки й одиниці за шкільні твори, читання Маяковського й декламування «Буревісника» Максима Горького напам’ять.

Того самого дня по обіді мене зустрів директор школи — довготелесий, грізний, суворий дядько, майор радянської армії, замполіт автомобільного батальйону. Запам’ятав лише його прізвище — Войтевич (ми в школі чомусь називали його Хамаршельдом).

— Це ти Тимошенко? — запитав він.

— Так.

— Ану ж бо, покажи кулькову ручку.

Я мовчки дістав.

Він довго її крутив, розглядав, клацав кнопками, а потім надів окуляри й щось розгледів на моїй ручці, і раптом заверещав від злості та, як мені здалося, задоволення.

— Сьогодні, — вимовив він загрозливим шепотом (так, напевно, розмовляють чекісти з іноземними шпигунами), — о 18:00 я тебе викликаю на педраду школи!

Коли я зайшов до актової зали, де сиділи всі вчителі та ще якесь начальство з району, близько 60 інтелігентних, красиво вдягнених чоловіків і жінок, то довідався, навіщо мене викликали на ці високі збори.

— Товариші! Колеги! — голосно та якось урочисто вимовив Хамаршельд (тобто директор школи). — Хочу вам усім доповісти, що поки ми тут невпинно прищеплюємо нашим дітям комуністичний світогляд, любов до Батьківщини, вивчаємо праці Пушкіна, Леніна, до нашої школи прокралася буржуазна ідеологія.

Директор дістав мою автоматичну кулькову ручку, взяв її в ліву руку, а в правій тримав збільшувальне скло. Він ще раз подивився на неї через цю лінзу, збільшивши щось там у багато разів, а потім взяв у руки крейду і на дошці написав три букви — USA.

Одне слово, мене вигнали зі школи — «за втрату політичної пильності». Викликали матір. У школу приходили офіцери з районного КДБ, а в мене відтоді були прізвиська Агент і Шпигун.

Ручку забрали, але через місяць вона з’явилася: її носив і всім показував син директора, казав, що такі вже роблять у Києві. Та я знав, що ця ручка — моя. Напис виробника — USA — було стерто напилком...

Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.