Можемо себе привітати — нарешті у нас є художній фільм про Холодний Яр! Шлях до нього був довгий. Ще 2011 року вийшов і став бестселером роман Василя Шкляра «Чорний Ворон. Залишенець» про спротив повстанців Холодного Яру більшовицькій окупації. Пропозицію автора роману його екранізувати, з якою він звернувся до Єжи Гофмана, той відхилив. За справу взявся телеканал «1+1», який тоді ще не був заполітизовано-закварталізований. Але початок роботи не задовольнив виробника, і він поміняв режисера й учасників знімальної групи. Режисером став Тарас Ткаченко, чиє «Гніздо горлиці» мало успіх у глядачів і критики. І нарешті 5 грудня 2019-го «Чорний Ворон» Тараса Ткаченка і Василя Шкляра вийшов у прокат. У мозаїці щедрого на українські фільми 2019 року стрічка стала потужною кодою, додала впевненості в тому, що українське кіно оздоровилось, вийшло з куцих штанців короткого метра і має що запропонувати глядачеві.

Це той випадок, коли фільм резонує з подіями і настроями суспільства. Принаймні, його домінуючої частини — хочеться в це вірити. Настроями тривоги за свою країну перед загрозою окупації і вірою в незламність тих, хто відстоює нашу землю останні п’ять років.

Що більше ми віддаляємось від подій Холодного Яру, де збройний спротив більшовикам тривав до 1923 року, то складніше кінематографістам відтворити ту епоху. Навіть показати автентичні паровози тих часів стає дедалі складніше, а ще ж потрібні одяг і хатнє начиння, зброя і все те, чим заповнюється екран. Тут же йдеться про озброєних селян центральної України, і необхідні переконливі деталі. У фільмі доброї оцінки заслуговує історичне тло, і зазначимо, що Тарас Ткаченко, який досі був, так би мовити, психологом-побутописцем, показав себе майстром історичного жанру. А цей складний жанр потребує вміння переконати у вірогідності подій, середовища, вміння організувати масові сцени, бої. Пригадується приємна несподіванка 2012 року — «Хайтарма» Ахтема Сеітаблаєва про депортацію кримських татар. І там, і тут — сувора правда, що викликає співпереживання. Обидва режисери зуміли досягти цінного ефекту присутності.

Майстерність режисера й у точно підібраному акторському ансамблі — в «Чорному Вороні» актори перевтілились і в холодноярівців, і в чекістів такою мірою, що сприймаються як реальні люди того часу. Таке повнокровне проживання в образах дуже важливе для розуміння нашої забороненої історії. Через їхні обличчя глядач пізнає реальну історію — її світло і тіні. Йдеться не про конкретні історичні постаті, а про узагальнюючі образи повстанців, готових захищати свою землю. Виразний образ головного героя на псевдо Чорний Ворон. Тарас Цимбалюк зіграв фізично сильного чоловіка, відважного воїна, за плечима якого Перша світова, котрий хоче спокійно жити з коханою дружиною, чекаючи на первістка. Та мирного життя не гарантує навіть віддалена від світу хата лісника — загибель у катівнях ЧК ні в чому не винного батька пробуджує в Іванові месника, і він не шукатиме компромісів з окупантами, а йтиме у своїй боротьбі до кінця. Він і є той залишенець, що не покинув Україну навіть після завершення масової боротьби.

Є ще один повстанець — актор Павло Москаль змалював свого Вовкулаку точними барвами. Несподіваною і колоритною постаттю стрічки став ординарець Чорного Ворона, ним врятований від смерті китаєць-червоноармієць Ходя (Азізбек Абдурашидов), який навіть у найскрутніший час не залишає свого рятівника, цей персонаж вносить у картину цінні моменти гумору. І навпаки, сподіваною була зустріч із Віктором Ждановим, адже режисери сьогодні не обходять його увагою, за останній рік ми зустрілися з ним у багатьох фільмах. Тут його роль хоч і не головна, але пам’ятна, бо цей персонаж, декларуючи «моя хата скраю», у вирішальний момент не підведе повстанців — проведе їх підвалами цукрозаводу, де більшовики влаштували святкування Жовтневої революції. І це вирішило справу: у кривавій сутичці майже всі повстанці загинули, але їхня зухвала хоробрість поламала плани чекістів, які чекали від них на спів «Інтернаціоналу», а «гнані і голодні» почали стріляти у своїх ворогів.

У протилежному таборі також незаштамповані образи: червоний командир у виконанні Андрія Мостренка вийшов достовірним у своїй готовності знищувати місцеве населення, водночас не втрачаючи нагоди поживитись його майном, а, маючи вроджену слабкість до спиртного та жіночої статі, не перетворитися на ходячу схему втіленого зла. Неоднозначним показав голову губернського ЧК і Олексій Тритенко. Персонаж — хитрий, підступний і впевнений, він звик підкоряти собі все — людей, обставини. А його, за зовнішньої ніби інтелігентності й стриманості, зверхність до всіх буквально випромінюється з екрана — в цій енергії акторська перемога.

У суворому чоловічому фільмі є й жіночі образи. Їх чотири, й кожен індивідуалізований. Тіна (Ксенія Данилова), дружина Чорного Ворона, уособлює жіночу відданість, вона поділяє погляди чоловіка, чекає на нього з вірою, що він не загине. Кілька зустрічей у паузах між боями — цим вичерпуються стосунки, але які промовисті ці мовчазні зустрічі. Й цілковита протилежність у випадку з чекісткою, коханкою молодого повстанця, брата Вовкулаки. Потужний поклик плоті владно охопив обох. Але порозуміння тут без слів неможливе, і саме наркотичними словами одурманює юнака вправна повія. Третя жінка — це боєць, особа тверда, не схильна до ніжності, не приймає почуттів Вовкулаки, бо сенсом свого життя бачить боротьбу з окупантами.

Нарешті — четверта — ворожка і провидиця Явдоха, котра в Мотронинському монастирі лікує поранених повстанців. Наталя Сумська в цій ролі настільки органічна, що можна тільки подивуватися, які глибини знайшла акторка для того, щоб так психологічно переконливо наповнити цей незвичайний образ.

Цінність мистецького твору, який покликаний відновити історичну справедливість, — у правді життя. Диво кіно в тому й полягає, що воно здатне повернути минуле, і це саме той випадок. «Чорний Ворон» — для уважних очей і сприйнятливого розуму, адже тут працює не схема, а креативне мислення національно свідомих людей.