Світлана Литвиненко (на знімку) із Сарн, що на Рівненщині, наважилась кинути навчання і поїхати до Греції працювати. Трудилась на різних роботах, але наполегливо вчила грецьку мову. Згодом вийшла заміж за місцевого архітектора та стала справжньою бізнесвумен. Ось що розповіла:
— Я приїхала в Грецію, коли мені було 19. Навчалась у Національному університеті водного господарства та природокористування в Рівному. Не побоялася кинути навчання на третьому курсі. У чужій країні спочатку доглядала за маленькими дітками, поки їх мама працювала. Це була моя перша робота. Різним займалася, доки не вивчила мову бездоганно. Це був найголовніший фактор, щоб знайти хорошу, високооплачувану роботу. І навіть отримати водійські права. Тепер дуже добре володію грецькою, вільно читаю й пишу.
Із кожним роком ставало дедалі важче отримати візу та дозволи на проживання. Греція ускладнювала умови. Українцям легше було потрапити в Польщу, Чехію чи Словаччину на заробітки. У моєму містечку Краніді є дівчата з Чернівців, Львова, Донецька, Маріуполя — з усієї України. Зазвичай більшість свят проводили всіма родинами за спільним столом.
Я в Греції з 2000-го, майже 20 років — половину життя. Ця країна стала мені дуже близькою. Прекрасна природа, море, гори, смачна кухня зі свіжими овочами та фруктами цілий рік. Дуже відкриті, доброзичливі і гостинні люди.
Ніколи не відчувала жодних утисків з їхнього боку. Навпаки, українки тут у великій пошані. Бо хіба знайдете кращу господиню? І греки цінують це в наших жінках. Мій чоловік не став винятком. Ми вже дев’ятий рік разом, п’ять із яких — в офіційному шлюбі.
Познайомилися з Константіносом у кафе, де я працювала як бариста, кава-леді. Хоча жили в одному місті, за 10 років ніколи не перетиналися. Приходив спочатку як клієнт випити кави. Потім — як друг. А через півроку, придивившись, вирішив: «Треба брати!». Жартую.
Константінос у мене архітектор. У нього був свій офіс, де він розробляв проекти. А ще магазин з оздоблювальними матеріалами для дому. З кафетерію пішла до нього в офіс. На той час встигла закінчити університет і магістратуру за фахом інженер-топограф. Допомагала йому з проектами, але недовго. У країні почалася криза. Люди перестали будуватися, робити ремонти. Всі тримали гроші при собі. Боялися, що завтра буде ще гірше. Довелося закрити офіс, а потім і магазин.
У родини мого чоловіка є велика плантація оливкових дерев, олію з яких вони здавали оптом. Так з’явилася ідея запатентувати нову торговельну марку з нашим логотипом Olive&life і збувати олію в Україні. Для мене це був ще один привід бувати в Сарнах частіше. Ми зібрали всі необхідні документи, пройшли сертифікацію в Україні. І наша оливкова олія з’явилася в рідному місті.
Коли РФ розпочала війну проти України, людям стало не до нашої олії. Ми шукали нові ринки збуту. Серед багатьох варіантів обрали Прагу. Спочатку відкрили невелику «делікатесну» з грецькими продуктами в хорошому районі Праги. А через рік і невелике бістро з грецькою кухнею.
Довелося перекваліфіковуватися з інженерів на шеф-кухарів. І досить вдало. Накривали стіл для кіпрського посольства й навіть для собору православних церков, який відбувався у Празі. Заходять до нашого магазинчика багато чеських знаменитостей.
Різниця між Чехією і Грецією істотна. В Чехії досить серйозний соціальний пакет. І якщо платиш страховку, вона покриває всі медичні витрати, крім стоматолога. У Греції за все потрібно платити, незалежно від державного страхування. Для нас це була одна з найголовніших причин, щоб залишитися у Чехії надовго. Це дає впевненість у завтрашньому дні — ти застрахований на всі випадки життя.
Кілька місяців тому ми стали батьками. У нас народився син Георгій. У Греції є традиція називати новонароджених на честь бабусь і дідусів. Спочатку на честь батьків чоловіка, а потім — дружини. Батька мого чоловіка звати Георгій. Тож вибирати не довелося.
Сарни
Рівненської області.
Фото із сімейного альбому С. Литвиненко.
