У супермаркеті зустріла продавчиню Тетяну, яку давно не бачила. «Була на заробітках у Польщі, щоб кредит погасити. Сортувала яблука. Платили по шість злотих за годину роботи. Розрахувалася з боргами, — пояснила жінка, яка одна виховує дванадцятирічного сина. — За ним дивились мама та моя рідна сестра», — наче почула мої думки.
«Два місяці я ще трималась — дуже сумувала за сином, спілкувалась із ним по скайпу, а вже на третій місяць думала, що умру від туги за ним. І він скучав, поставив ультиматум: приїжджай. Я його послухала: на погашення кредиту заробила, а на все інше зароблю і в Україні.
Коли уже перетнула кордон, зателефонувала сину, що повертаюсь і скоро буду вдома. Сестра розповідала, що він чекав на автовокзалі. А коли я вийшла з автобуса, він так біг мені назустріч, що, бідолашний, упав на асфальт і поздирав коліна», — продовжила Тетяна, у якої від спогаду стали вологі очі.
Рівне.
