За цілісінький день Катя добряче натомилася. Ноги гули, спину ломило, голову розривало на мільярди частинок. Хотілося просто ось тут, посеред вулиці, впасти і заснути сном праведника. На останньому слові її мов струмом пройняло: праведниця, вона? Жінка здригнулася всім тілом, а з очей бризнули сльози. І що вона собі надумала, з якого переляку затіяла неблагородне діло? Може, треба було чоловікові сказати чи з мамою порадитися. Але вперта і самостійна у прийнятті рішень, вона звикла покладатися тільки на себе. Зрештою, це її життя, й вона дасть собі раду. Завтра. А сьогодні треба просто дістатися села.
На автобусній зупинці було порожньо. Якась незнайома жінка забилася від вітру й дощу у куток дерев’яного укриття, тож її у темряві Катя не одразу й помітила. Привіталася, а у відповідь почула: «Чим же тепер додому добиратися? Запізнилася на останній автобус. Скоро година як тут мерзну, але жодної попутки не бачила».
Каті було так кепсько на душі, що вона не надала особливого значення словам незнайомки. Розмову підтримувати не хотілося, тож жінка й собі заховалася від дощу під навісом. Застебнула на всі ґудзики пальто і засунула руки глибше в кишені, щоб хоч якось зігрітися. Цієї миті вона найбільше мріяла про гарячий духмяний чай із трав, зібраних нею у передгір’ї рідних Карпат. У животі «заграли музики», і вона згадала, що зранку й рісочки в роті не мала. Їй сказали, що перед операцією краще бути голодною, ніж переїсти. Та й за хвилюванням вона не подумала взяти собі щось на перекус. А коли приїхала в районну лікарню, то взагалі про їжу забула. Спершу у поліклініці сказали, що її лікарка в стаціонарі на операції, і Катя пішла туди. Довгенько чекала, аж поки їй не повідомили, що медичка вже на прийомі в поліклініці. І знову невдача: прийом закінчився і лікар у стаціонарі оглядає прооперованих. Урешті Каті нічого не залишалося, як повертатися додому ні з чим і домовлятися про операцію на якийсь інший день.
...Аж тут невідомо звідки взявся старенький автомобіль, присвітив фарами і несподівано, мов укопаний, спинився навпроти зупинки. Скло опустилося і жінки почули приємний чоловічий голос: «Шановні пані, прошу до салону».
Пасажирки швиденько шугнули в благодатне тепло, навіть не спитали, куди авто прямує.
Певний час їхали мовчки. Водій увімкнув радіоприймач, і полилася ніжна заспокійлива мелодія. Катя розніжилася у теплі, заплющила очі й віддалася роздумам. Сьогодні у неї був довгий складний день. Зранку нашвидкуруч попоралася по господарству, наказала старшій доні погодувати меншеньких й тата. Зітхнула з полегшенням: її Славко — чоловік тямущий, дасть собі ради і дітей догляне. А їх у них четверо: два хлопчики і дві дівчинки. Їй просто поталанило зустріти своє справжнє кохання тоді, в далекій юності. Високий, чорнявий парубок з очима-вуглинами одразу зачепив струни її душі. І хоча вона ще трохи коверзувала, але серце вже співало серенади.
Потім були перші поцілунки, міцні обійми, щирі слова про їхнє спільне життя, багатолюдне, як у селі прийнято, весілля, переїзд у новий дім, побудований її батьками, вдале у любові й злагоді господарювання, народження діток — одного за одним.
А нещодавно Катя дізналася, що знову при надії. Злякалася, бо вже не планувала народжувати. Подумала, що термін ще малий, позбудеться «зернятка», ніхто й не довідається. Швиденько мотнулася в район, домовилася про прийом на сьогодні. А воно, бач, як невдало склалося. Доведеться знову відпрошуватися з роботи, рідним щось плести про нараду в районі...
Крізь задуму до неї почали долітати окремі фрази, що звучали з салонного приймача. Щось ішлося про сімейні чвари, дітей-сиріт, як перекотиполе розкиданих по світу...
«Я просто зневажаю жінок, які кидають своїх дітей», — почула Катя глухий чоловічий голос. Це заговорив водій, який до цього не прохопився й словом. Катя краєм ока глянула на сусідку, котра мирно спала поруч неї на задньому сидінні. Потім перевела погляд на чоловіка. Вона не бачила його обличчя, тільки очі — у салонному дзеркалі заднього бачення суворо-колючі, вони пропекли її буквально до кісток. А той, уже вдивляючись у дорогу, продовжував говорити, наче сам до себе: «А ще ненавиджу тих, хто через свої забаганки позбувається своїх ще ненароджених малюків!»
Катю пройняв невимовний страх: «Звідки він довідався?» Чи це їй лише здалося, і незнайомець каже просто так, не про неї. Але ж не даремно кажуть, що на злодієві шапка горить. І раптом жінці дійшло: коли сідали з незнайомкою в авто, вони навіть не запитали, в якому напрямку цей чоловік їде. Та й хто він такий, урешті? Чому він мовчав цілісіньку дорогу, а тут раптом заговорив, та так влучно, що вдарив, наче батогом, по найболючішому?
Несподівано авто загальмувало.
— Усе, пані, приїхали!
Катя здригнулася всім тілом — вкотре за сьогодні. Глянула у вікно: її село, зупинка біля магазину. Не своїм голосом запитала:
— Скільки за проїзд?
— Нічого! — лагідно усміхнувся до неї водій. — Тільки дурниць ніколи не роби!
Нині Катя й не згадає, як добралася додому, як приходила до тями. Але відтоді зареклася «робити дурниць». Вона й досі переймається питанням, хто був той чоловік? Чи їй просто все привиділося?
У призначений час на світ з’явилася її дитинка. «Моє ти щастя під номером п’ять!» — не зводила Катя очей зі своєї гарнесенької крихітки.
Потім ще знайшлися доня і синок. І коли тепер у мами-героїні запитують, мовляв, для чого скільки дітей народжувати, як їм потім ради давати й у світ широкий випроводжати, вона гордо і впевнено відповідає: «Це дар Божий! А всі мої діти народжені з любові!»
Суми.
Мал. Віктора СКАЧКОВА.
