Військова кар’єра старшого прапорщика 732-ї центральної артилерійської бази озброєння Сергія Набухотного (на знімку) почалася ще 2001 року. Юнак достроково склав іспити в профтехучилищі № 21 (нині Сарненський професійний аграрний ліцей) і пішов на строкову військову службу. Служив у прикордонних військах у Краснодоні Луганської області (у 2016-му перейменоване на Сорокине). Місто гарне, пригадує, але тоді було дуже кримінальним. Охороняв також умовний державний кордон із Придністров’ям у Котовську (з 2016 року — Подільськ) Одеської області на прикордонній заставі завдовжки 40 кілометрів. А перед тим півтора місяця навчався військової справи в місті Великі Мости Львівської області.

— Уже тоді пропонували залишитись на контрактній службі, — розповідає Сергій. — Але в той час вирішив не пов’язувати своє життя з армією. Тож звільнився, повернувся в Сарни. Та все ж долю не обманеш. Знайти іншу роботу було важко. Тому через 20 днів після демобілізації підписав контракт у Сарненську військову частину. І донині працюю тут. Проходив службу на різних посадах: солдат, такелажник, стрілець, командир відділення, командир взводу, заступник командира роти, нині виконую обов’язки командира ремонтної роти. Цього року вступив у Національний університет водного господарства і природокористування, що у Рівному.

— Коли почалась війна з Росією на сході, не було бажання піти з армії?

— Навіть думки такої не виникало. Був на сході три ротації. Перша — у 2014 році із спецпідрозділом військової частини А-0153 «Сарненські койоти» під командуванням Сергія Модіна. Це Слов’янськ, Краматорськ, усе тоді тільки починалось. Ми супроводжували вантажі, адже підрозділи були розкидані на великій території. Везли боєприпаси, продукти, пальне, прикривали також колони. Ще одну ротацію також відбув із «койотами», а третю вже в складі ремонтно-відновлювальної бригади 732-ї артилерійської бази озброєння. Тоді було якось дружніше. Люди об’єдналися: цивільне населення, волонтери та військові разом відстоювали країну. І це ми, військові, добре відчували.

— А як місцеві жителі сходу сприймали вас?

— У різних населених пунктах було різне ставлення. У деяких люди несли воду, продукти, видно було, що з радістю зустрічали українські війська. А деякі навпаки. Як-от у Артемівську показували негарні фігури на руках. У кожного свої погляди. А якщо врахувати постійну російську пропаганду, то й не дивуємось такому ставленню. Але це політика. Люди там теж страждають, бо війна. Вони втратили все: майно, будинки, роботу. Це тільки сказати просто — переселяйтесь. А куди? Тут місцеві не можуть часто знайти роботу, їдуть за кордон. А їм треба все починати з нуля.

— Сергію, як вважаєте, забезпечення армії нині краще, ніж у 2014—2015 роках?

— Звичайно. Нині набагато краще. Тож у себе в частині можемо забезпечити належні умови для проживання військовослужбовців строкової служби, які в нас її проходять. Проводимо ремонти в казармі. На відновлення техніки теж виділяють кошти. Є резерви на екстрені випадки. Але цього все одно мало. Вважаю, що держава повинна виділяти більше коштів на Збройні Сили, на обороноспроможність країни. Та, попри все, у нас великий злагоджений колектив, який працює стабільно й виконує всі поставлені завдання.

— Як вважаєте, чому так неохоче юнаки йдуть в армію? Бояться, що відправлять на фронт? Чи щось не влаштовує в самій службі?

— На фронт точно не відправлять. Туди йдуть свідомо, підписавши контракт. Але у нас військовослужбовці строкової служби почуваються впевнено, вони всім задоволені. І харчуванням — воно в нас смачне, хоча й ще не за новими стандартами. Військові не скаржаться. Живуть у чистих казармах, де взимку температура 22 градуси. Маємо свою автономну котельню.

— Вас не ображає, коли контрактників називають заробітчанами?

— Є трохи. Таким хочу відповісти: «Чому ж свого сина відправили за кордон на заробітки? Нехай би їхав на схід заробляти...»

Сергій Набухотний за майже 20 років служби в Збройних Силах України жодного разу не пожалкував, що обрав саме цю професію. Вважає: для того, щоб відбулися зміни в країні, треба щось робити самому. Всі мають дотримуватись законів країни, в якій живуть. І вчити цього своїх дітей власним прикладом.

Сергій із дружиною Анною, яка працює у Сарненській центральній районній лікарні молодшим медичним працівником, виховують двох дітей: 15-літнього Сергія та 7-річну Софію. Щодо свого хобі, то Сергій Набухотний каже:

— Люблю техніку. Ремонтувати її. А от рік тому захопився акваріумістикою. Це моделювання екосистеми в акваріумі. Пробую вирощувати рослини для акваріума. Напевне, це від бажання мати домашнього улюбленця вдома, якщо можна так сказати. Кота не можемо тримати, бо живемо в гуртожитку, тобто немає умов для цього. От і захопився рибками, за якими можна годинами спостерігати — заспокоює.

— Ви сказали, що живете в гуртожитку?

— Так. Хоча в армії майже 20 років, свого житла не маю.

— Є перспектива?

— На квартирному обліку стоїмо. Але... Нині є програма, згідно з якою військовим виплачують компенсацію, якщо не забезпечують житлом. Проте як і коли кошти надходитимуть, невідомо.

Сарни Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.