Фото: міжгірський портал

Але вже шість років вона у незвіданих світах Вічності, за Межею.

Ми довго не знали, коли ж точно народилася наша мама, бо у паспорті був тільки рік: 1919-й. Уже потім у державному архіві вдалося встановити дату: 25 листопада.

Доля їй випала така, що ворогу не побажаєш. У 47 стала вдовою з сімома дітьми! І ще стільки ж літ — 47 — прожила на світі, зазнавши щастя внуків, правнуків і праправнуків! Багатьох із них навіть вибавила, щоб її діти, а потім і внуки мали можливість заробити копійку.

Пам’ятаю, як саме я — тоді мені йшов десятий рік — приніс їй страшну звістку про смерть чоловіка — нашого 55-літнього тата. Недільної днини мама була у церкві, на Божій службі. Я ж зранку пішов у Новоселицьку дільничну лікарню відвідати батька, а він помирав...

Уже потім виявиться, що медсестра помилково ввела йому не ту ін’єкцію. Бо ж тої неділі, як стверджували хворі з його палати, зранку ще сам встав, помився, поголився, помолився, як робив це завше на свята. А після уколу одразу...

Ніхто, звісно, за смерть простого горянина медпрацівницю не покарав, ніхто не розбирався. А йому, астматику, саме призначили інвалідну пенсію, і ми всі так чекали її, так ждали, що буде за що купити хоча б хлібця святого.

Але не діждалися...

Тої смертної неділі з Новоселиці я вітром помчав за найріднішою в Рекіти до храму. Вивів її, здивовану, на двір за руку, як дитя, біля кам’яного хреста сповістив їй: «Мамо, тато вмер». Вона, побіліла й приголомшена, так і зсунулася тим хрестом.

А перед тим, опівночі... Хтось загримів у сінешні двері. Мати подумала, що це вернулася додому дочка Гафія, яка пішла на совтирю (заупокійний молебень) до недалеких сусідів. Тому, нічого не питаючи, відчинила двері. Але там нікого не було. Босоніж по снігу пішла в темінь за хату — нікого. Мов не своїми ногами перестрашена вернулася до кімнати і вже не могла склепити очей, аж поки не прийшла донька... Потім старі люди скажуть, що це душа чоловікова прилітала прощатися...

Хоча був уже березень, але сніги у горах ще лежали глибокі. І ми з ненькою, ледве упросивши для цієї невдячної роботи новоселицького чоловіка, нічною порою на санях кіньми вивезли тата додому у Рекіти. Все це я описую у одній з новел повісті «Сльозинка на зеленім листку...» (1994 рік).

Якоїсь днини до нас забрела циганка. Мама саме поралася біля печі, в якій для нас, дітей, варився звичний для нас чир — супчик із води й висівок.

— Дай, погадаю тобі, — попросила прийшла.

— Не треба мені гадати, — сердито відповіла мати. — Іди собі, відки сь прийшла. У мене нічим тобі заплатити.

— Дай долоню, уповім ‘ти правду. Задарма.

Гірко подивилася на неї ненька. Вийшли на сонце з хатньої темряви.

— Кілько я буду жити? — прямо спитала мама.

— Будеш жити вісімдесят і три роки. І вмреш на дорозі.

— Йой, якоє дурноє говориш — 83! Мені і нині у 50 деколи так тяжко, що дивлю туди, — і мати кивнула головою на кладовищенську гору, де лежав її Ілько, її предки.

Ми росли, розліталися по світу білому. І з острахом-жахом ждали, коли мамі виповниться 83. І вона сама чекала, але без особливої тривоги... Але дякувати Богу, ненька переступила Межу на 94 році. 

За все своє життя вона не знала, що таке відпустка на березі теплого моря, що воно таке санаторій чи салон моди... Знала тільки одне — безкінечний труд від ранкової зірниці до вечірньої зорі у колгоспному рабстві. Робила і жіночу, й чоловічу роботу. Тому руки мала великі, огрубілі, з аж закам’янілими мозолями долоні...

Липневої днини, коли Рекіти потопали в ізумрудній зелені, у церкві заридали дзвони: померла найстаріша жителька села Марія Дурунда. На круту і високу гору в Затінь попрощатися з нею прийшли далекі й близькі родичі: діти, внуки, праправнуки... Хатина і стайня, Новини і Долини, Горбок і Кичірка, Берег і Ліс — усі ці урочища, які вона обробляла десятки літ, теж прощалися зі своєю невтомною трудівницею і хранителькою.

Священик у промові відпрощав її від усіх. А закінчив моїм віршем:

Матері

Розкажіть мені, мамо, про гори,
У яких ви лишили життя.
У нужді, у нестатках, у горі,
І в прокльонах без слів каяття.
Ті прокльони життям нас носили,
Наче мана тяжка і глуха.
Ми жили, витягаючи жили,
Не без радостей і не без гріха.
Сніжні гори у небо ячали,
Хриплі зойки пливли ув імлі,
Як семеро півсиріт стояли
Над горбочком могили-землі.
Ви ридали, мов чайка безкрила,
І самі повели нас у світ...
Звідки, мамо, черпали ви сили,
Щоб самій не здійнятись в політ?
А потім по одному із хати
Проводжали нас в далеч доріг,
І просили завжди повертатись
На смерековий отчий поріг.
Ми орали, садили, ростили,
У трудах проживаючи дні,
І які тільки біди нас били —
Знаєм ми лиш одні, лиш одні.
Як невимовно тяжко ступати
Нам ставало на своїй путі,
Ми завжди пам’ятали, що мати —
Наш незгасний маяк у житті.
У пам’яті стількох своїх нащадків мати живе і житиме, доки сонце в небі сяє.

Андрій ДУРУНДА, письменник.

Ужгород.