Ти їдеш темної ночі на передові позиції українських військ, а за 40 — 50 кілометрів від цього місця десь у Лисичанську чи Сєвєродонецьку люди ходять в ресторани і на дискотеки. Вони знають, що там недалеко війна, але вони не там. Та коли ти сидиш в кузові «Урала», навколо — страшна темінь і велика грязюка, то відчуття зовсім інші. Вісім кілометрів ми їхали півтори години. По дорозі витягнули ще один автомобіль, який застряг і якому можна було чекати допомоги тільки від нічного «Урала». 

Вся ця подорож проходить на тлі звуків обстрілу і трасерів. Не можна включати світло. Якщо ти його включиш, то ризикуєш не продовжити своє життя. Проте машину не можна було витягнути просто так, довелося включити фари в машині.

Удень пересування між позиціями обмежене, адже можна потрапити під вогонь ворога. Активний рух починається тільки вночі.

Я і мої колеги, журналіст телеканалу «Інтер» Руслан Смєщук і оператор Сергій Дубінін, хилитались у кузові, курили цигарки. І знову ця банальна шестирічна думка — війну може зрозуміти той, хто на ній був.

Ми приїхали на позиції на край підконтрольної Україні Луганщини. Військовики вивантажили великий мішок з білим хлібом, маленький мішок з булочками і кілька ящиків набоїв.

Грязюка страшна, чорна-чорна земля. Саме на цьому чорноземі міг би і родити той хліб. Але війна, і на цій землі зараз окопи, і їздять БМП і «Урали».

Йдемо на спостережний пункт. Повна темінь і чисте зоряне небо, зорі висять над тобою, і їх видно краще, ніж у київському планетарії. Одна з зірок ніби рухається.

— То безпілотник? — питає один з новоприбулих.

— Та ні, то просто велика зірка, — з посмішкою відповідає боєць.

Отже, темінь, грязюка — твої чоботи просто грузнуть у ній, несучи за собою на кожному по кілька кілограмів землі. Ті вісім кілометрів до села, які ми проїхали «Уралом» за півтори години, ногами треба йти години чотири, — так сказав один військовик.

На спостережнику стоїть боєць з позивним «Нацик». — Ну як там справи, — запитав командир. 

 — Та ніби все спокійно.

«Обстріл може бути  будь-якої миті, кожної секунди може щось прилетіти. Отже, сидимо й спостерігаємо, якщо близько підходять, робимо доповідь і відкриваємо вогонь» — розповідає «Нацик».

І раптом кулеметна черга з того боку. Далі страшний свист і вибух. Усі напружилися. Прилетів «сапог» — граната з СПГ.

І пішла адекватна відповідь. Спочатку з кулемета, потім хотіли відповісти з ручного гранатомета. Але командир вирішив, що це не раціонально, і дав команду відповісти з БМП. Біжимо до бронемашини, попереду боєць.

Думаю, що у тих, хто тут воює, з’явилось якесь третє око нічного спостереження, тому що біжить він легко, тільки ми вдвох з оператором Сергієм за ним, як сліпі кошенята.

...30-мм гармата бойової машини піхоти дала кілька черг. Все навколо освітлюється вилітаючими набоями.

На тлі зоряного неба — це страшна й красива естетика війни.

БМП відстріляв і швидко сховався, щоб не нарватись на відповідь.

Тому що бойовики нещодавно завели танки, розповідають військові.

«Заїхали танки, чітко було чути їхній звук, кількість визначити не можемо», — розповідає військовик з позивним «Прапор».

Командир каже, що будемо чекати відповіді. А поки що пішли відпочивати. Землянка — це таке примітивне творіння солдатських рук, щоб тільки переспати. Посередині стоїть стіл, ближче до входу — грубка. Поки дрова горять — тепло. Тому їх потрібно постійно підкладати.

Ніч минула. Ворог вже не відповідав. Такі нічні бої бувають чи не щоночі.

Ось така буденна війна.

Стоїш на спостережному пункті кожні чотири години, спиш у землі щонайменше півроку, інколи стріляєш. За цю службу простий солдат отримує чистими грошима 27 тисяч гривень на місяць. Тяжкі гроші. Ще по тобі стріляють, інколи прилітають міни, і тебе можуть вбити.

Але ж комусь треба захищати Україну і там бути.

На світанку наступного дня той самий «Урал» забирає кілька бійців. Хтось до стоматолога, хтось на пошту. Разом з ними їдемо й ми. Один боєць розказав таку історію. Хлопці копали окопи і знайшли німецькі набої ще часів Другої світової війни. У сусідньому підрозділі служив чоловік. Ще в мирному житті він був «копачем» — шукав у розкопках історичні артефакти. Вони йому розповіли про свою знахідку. Звісно, що він з ентузіазмом почав там копати. «За кілька днів викопав нам достатньо траншей» — сміється оповідач.

P.S. 1 лютого вдень, на Луганщині від наскрізного уламкового поранення в грудну клітку загинула старший бойовий медик механізованої роти 93-ї ОМБр Клавдія Ситник. У неї залишилася 12-річна донька, а також батьки і молодша сестра, яка має інвалідність.

Фото автора.