Наприкінці жовтня минулого року члени Комітету з питань петицій Бундестагу на публічних слуханнях розглянули онлайн-звернення української громади у ФРН про визнання Голодомору 1932-1933 років в Україні геноцидом українського народу. У «Голосі України» за 23.10.2019 р. детально розповідалося про перебіг слухань. Але спроба досягти такого визнання зазнала невдачі. Представникам української громади та фахівцям не вдалося переконати депутатів Бундестагу, котрі вважають, що «питання ще треба вивчати». Тож поки що вони його вивчають. І не тільки депутати.
Зокрема, до цієї теми звернувся викладач історії Східної Європи в Рурському університеті, що в місті Бохумі, Штефан Плаггенборг. 5 лютого він оприлюднив свої висновки у впливовому виданні Frankfurter Allgemeine Zeitung. У статті під заголовком «Історична політика в Бундестазі. Чи мають визнати голод 1932/33 років геноцидом українців?» (Повний переклад статті - на сторінці у Твіттері посла України у ФРН Андрія Мельника).
Автор нагадує, що Бундестагу доведеться розглянути резолюцію щодо геноциду. Ідеться, пише він, про визнання масштабного голоду в Україні в 1932-1933 роках геноцидом українського народу. Але текст петиції є проблематичним; чи йдеться у цьому разі про геноцид українського народу - спірне питання; Німецько-українська комісія істориків, котра відповідає за фахову оцінку скоєного злочину, перебуває у стані стагнації; чому це питання має розглядатись у Бундестазі?
Автор детально розглядає і текст самої петиції, і слухання стосовно неї у німецькому парламенті, вказуючи на очевидні прорахунки, а то й недолугості в самому тексті, а також на пасивну участь Німецько-української комісії істориків у цій справі.
Приміром, коли йдеться про голодну смерть людей, то називаються сумнівні дані щодо їхньої кількості - від 7 до 10 млн осіб. А нині оперують цифрою у 3,9 млн жертв голоду. І хоч те, що їх було менше, не пом’якшує злочину, проте слід дотримуватися історичної правди. Як, утім, і в інших фактах: надто багато суперечностей, надто слабкі аргументи для того, щоб петиція була ухвалена…
Окремий розділ у статті присвячений Німецько-українській комісії істориків та її позиції у цьому питанні. «Політики та суспільство мали б отримати від неї оцінку цього спірного питання. Проте вона нині у складному стані, - вважає автор статті. - Сім членів комісії з українського боку підтримують факт геноциду, німецькі ж колеги до них не приєдналися». Замість того, щоб почати внутрішню дискусію, німецька сторона від неї ухиляється. Комісія, на думку автора, в питанні Голодомору безсила.
Так, біль людей та історичний контекст німці, як і українці, як і всі інші, не можуть забувати. Але чи йшлося про геноцид - мають вирішити депутати Бундестагу. Тим часом федеральне міністерство внутрішніх справ радить відхилити петицію. А якщо депутати визнають геноцид українського народу, що тоді? - переймається автор статті.
Із німецьким істориком багато в чому можна погодитися. Як і не погодитися. Але з його статті напрошується висновок: доти, поки встановлення істини в цьому питанні не стане справою державної ваги, то такі дискусії триватимуть до нескінченності…
Берлін.
