Під час зустрічі, біля музейних артефактів.

«Будешь работать на родину, какая разница на какую», — такі слова неодноразово повторювали політв’язню Кремля Валентину Вигівському (на знімку) у Лефортово, куди він потрапив 2014 року. Нині бранець відбуває покарання у далекій Кіровській області. Валентину дали 11 років суворого режиму за так зване економічне і військове шпигунство в авіакосмічній галузі Росії. Батьки дуже сподівалися, що під час останнього обміну вони дочекаються свого сина. На жаль, так не сталося. Тож у Києві, в Національному музеї історії України у Другій світовій війні, зібралися друзі, рідні й просто небайдужі, аби згадати про патріота України й передати йому вісточку з Батьківщини. Історію цієї української родини було презентовано в рамках музейного проекту «Родинна пам’ять про війну». Це гуманітарно-пошуковий задум, за яким до музею надходять бентежні родинні історії з різних куточків України.

У вересні 2014 року київський підприємець, активний учасник Євромайдану та авіатор-любитель Валентин Вигівський виїхав у Крим на захід, пов’язаний з авіацією. Вдома лишилась дружина, маленький синочок, батьки та молодший брат. Їхав зовсім ненадовго, разом із квитком туди одразу придбав і назад. Та назад рідні його не дочекалися, лише через кілька днів стало відомо, що його затримала так звана «кримська самооборона». Згодом Валентина вивезли до московського слідчого ізолятора Лефортово. Там йому шили справу про так зване шпигунство в авіації і схиляли працювати на країну-агресора. Та Валентин, незважаючи на тортури й приниження, не здався, зрештою йому дали 11 років суворого режиму.

Як розповіла мати бранця, син із дитинства цікавився технікою і надто авіацією — майстрував, розробляв, щось проектував. У домі фактично не залишилося механізмів, які б він не розібрав, одного разу навіть розкурочив щойно подаровану магнітолу. «Це було його хобі. Ще у молодшому шкільному віці він міг за шумом відрізняти модель пролітаючого літака». А в спальні Валентин міг заховатися під ковдру і читати допізна якусь технічну літературу. Це не була вулична дитина. При цьому, каже мати, він був дуже чуйним і турботливим. Коли народився молодший братик, не відходив від нього.

До речі, росіяни дуже хотіли виманити брата і батька Валентина. Мабуть, тоді могли б сфабрикувати справу про цілу шпигунську групу. «Я двічі прощався з життям», — скаже він пізніше мамі під час відвідин. Пані Галина переповіла, як це відбувалося. Крім того, що в’язня дуже били, якось його вивезли далеко за Москву, везли цілих п’ять годин, щоб потім імітувати розстріл. Психологічний тиск залишається і в колонії. Одного разу його під час чергової прогулянки в 40-градусний мороз «забули» на дві години. При цьому, каже пані Галина, у шапці-вушанці ті навушники пришиті так, що їх не відгорнути, а устілки з взуття навмисно забрали. Справжніми тортурами є й тюремна їжа. Коли було побачення, Валентин зміг десь у рукаві пронести матері котлету, якою годують бранців. Каже, це щось на зразок перемелених рибних нутрощів.

При цьому ще один бранець Кремля Роман Сущенко, який перебував у цій самій колонії, поділився з присутніми своїми враженнями. «Фактично, я був єдиний із присутніх у залі, хто бачив Валентина останнім». Роман також розповів про жахливі умови в ізоляторі, коли в камері 2 на 8 метрів — шестеро ув’язнених, бетон, а нари з 5-ї ранку до 21-ї вечора припинаються до стіни, — і ні прилягти, ні присісти. Каже, з Валентином бачилися разів сім.

Фактично це були короткі зустрічі, коли бранців виводили в баню або коли Валентин, камера якого була подалі, проходив повз і міг щось вигукнути. Але й ці хвилини, каже, дуже важливі, коли можна поділитися одне з одним, донести якусь звістку. Роман також наголосив, що дуже важливо писати листи нашим бранцям, адже це неабияк надихає і вселяє надію. Сам він нині багато буває на всіляких зустрічах за кордоном і весь час порушує тему звільнення українців, тож сподівається, що й Валентин незабаром таки буде на волі. «Валентин — справжній герой. Ми спілкувалися мало, лише через замкнені двері та похапцем під верещання наглядачів: «Нє положено!».

Виступив також ще один бранець Кремля Павло Гриб. Про проблеми сучасних політв’язнів говорила й правозахисниця Олександра Матвійчук. Вона пояснила, наскільки важливо писати їм листи і як правильно це робити.

Загалом, якщо говорити про рід Вигівських, то прадід Валентина Франц Гарбовський був репресований у 1937 році і вважається зниклим безвісти після того, як його забрав НКВС. Рідний дідусь Степан Вигівський пережив заслання до Сибіру як ворог народу в 1953—1956 роках. Хоча на початку війни 17-річний хлопець почав партизанити, а потім воював у різних частинах І Білоруського фронту, а закінчив війну в Ідрицько-Берлінський дивізії і дійшов до Берліна. Після війни служив у радянській армії ще п’ять років. Та це не врятувало його від репресивної машини. Покарання він відбував неподалік тих самих місць у Кіровський області Російської Федерації, де нині у в’язниці, в селищі Утробіно, перебуває його онук Валентин Вигівський.

На жаль, ще один із роду Ян Доманський, троюрідний брат Валентина, загинув уже на сучасній російсько-українській війні восени 2014 року. Перед присутніми виступила його мати. Коли перервався зв’язок із сином, каже пані Валентина, в родині до останнього вірили, що той живий, що, можливо, в полоні. Мати розповіла, що сина могли впізнати лише за деякими речами, зокрема, і за сережкою нареченої. Ян навесні приїздив у відпуску і тоді зробив пропозицію своїй дівчині. Вона одну сережку залишила собі, а другу дала коханому. Минуло вже п’ять років, а рідні досі не можуть повірити, що їхнього веселого, люблячого Яна більше немає. До слова, Ян народився в Росії, Росія його і вбила, констатує з сумом мати. Утім, рідні вірять, що їхній Ян є янголом-охоронцем для Валентина, а отже — його ми таки дочекаємося на Батьківщині.

По завершенні заходу родини трьох родів Вигівських-Доманських передали до музею речі. Серед артефактів — фотозбільшувач, який свого часу, перебуваючи в ув’язненні, змайстрував із усілякого дріб’язку дід Валентина Степан Вигівський. Будуть у музеї і листи діда та онука, за гіркою іронією долі, написані фактично з одного місця — з російської Кіровської області.

На жаль, роки йдуть, а ворог залишається той самий.

Фото з доступних джерел.