До нас на роботу щотижня привозять продукти з сусіднього району. Там в одному з сіл є своя пекарня, де виготовляють смачний хліб і духмяну здобу. А ще не так давно відкрили ковбасний цех. Ціна, може, й не дуже різниться від вартості м’ясних делікатесів у супермаркеті, але важливо, що продукція, як то кажуть, з коліс, завжди свіжа.

І продає всю ту смакоту пані Наталя — світловолоса вродлива щебетуха. Все життя пропрацювала в конторі, а як пішла на пенсію, підрядилася в продавчині місцевого осередку кооперації. Щодня в її автолавки свій маршрут.

В один із буднів тижня він пролягає на базарчик у районному центрі.

Там якось унадився за покупками сивочолий дідусь. Ходив із ціпком, повільно переступаючи ногами. Але коли бачив Наталю, одразу підбадьорювався, наче скидав із себе кілька десятків років.

— Гарна ти молодичка, наче квіточка, — усміхався напівбеззубим ротом, пускав задерикуваті бісики та все промовляв: — Може, підеш за мене заміж? Житимеш зі мною, як у Бога за пазухою.

— А скільки вам, дідусю, років? Кажуть, дев’яностий десяток розміняли...

— А ти на роки не дивись, і що голова сива, і ноги погано носять. Головне, щоб стержень був!

— ?

— Це я про волю і характер, молодице!

Кілька місяців ходив дідок за ковбасою та випічкою. Прицінювався. Купував мало, але щедрий був на компліменти. Та все заміж кликав. А якось заявився насуплений, мов бусурман, злий. Замість привітання випалив:

— Не одружуся я з тобою!

— А що трапилося, дідусю?

— Я-то думав, що цей товар увесь твій, а він — гуртовий! Для чого мені за дружину жебрачка?!

Суми.