Зустрічі з колишнім воїном-афганцем Ігорем Ковальчуком (на знімку), доля якого мені видалася дуже цікавою, шукав довгі тринадцять років. Сфотографував його ще 9 травня 2007 року на Меморіалі «Вічної слави» в Луцьку, але загубив координати. І лише 15 лютого 2020-го знову зустрів. У людині, яка піднімалася на сцену обласного національного муздрамтеатру імені Т. Г. Шевченка, аби отримати ювілейну медаль від уряду сусідньої Білорусі, впізнаю свого колишнього співрозмовника. Те саме відкрите обличчя, помітне накульгування, на грудях той самий орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу», безліч інших нагород.

Волинянин Ігор Ковальчук у боях в Афганістані втратив праву ногу, серйозне ушкодження дістала й ліва. Її теж збиралися ампутувати. Двічі пережив клінічну смерть, переніс вісім операцій, але не здався. Після повернення до Луцька продовжив серйозно займатися картингом, став майстром спорту. Вже понад тридцять років вчить мистецтва швидкої їзди дітей. Має і в цій справі серйозні успіхи. Власним прикладом вчить майбутніх гонщиків, як здобувати перемоги. Деякий час друзі і вихованці поміж собою називали Ігоря Ковальчука Маресьєвим. Як і безногий льотчик, він відчуває двигун не протезом, який лежить на педалі газу, а за звуком. За активну роботу з патріотичного виховання молоді був нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України.

— Головне — не піддаватися миттєвим слабкостям, не впадати у відчай, — вважає ветеран війни в Афганістані.

До призову в армію працював на будівництві, зварював панелі житлових будинків. В армії молодший сержант Ігор Ковальчук був командиром відділення 7-ї роти так званої 15-хвилинної готовності 3-го гірського батальйону 12-го мотострілецького полку. Тобто за чверть години підрозділ мав бути готовим виконати будь-яке бойове завдання.

— Важко було насамперед психологічно, — пригадує Ігор Ковальчук. — Доводилося йти в саме пекло. Із 74 моїх побратимів лише 20 повернулися додому неушкодженими. Дехто з новобранців, коли казали про сьому роту, ставав навколішки, аби відпроситися від неї.

— Важке поранення дістав, коли йшли на виручку сусідам із 101-го мотострілецького полку, — продовжує розповідь Ігор Вікторович. — Нарвався на міну. Оперував мене в польових умовах військовий хірург Олександр Хоменко. Саме він подарував мені друге життя. Згодом наші шляхи з ним перетнулися у військовому госпіталі в Луцьку, начальником якого він був. Олександр Миколайович впізнав мене за ранами. Прекрасний фахівець і людина. Шкода, що в нас його гідно не оцінили. Хоменко і в російсько-українській війні не одному нашому пораненому воїнові врятував життя.

— Хочу побажати сучасній молоді, аби вони ніколи не впадали у відчай і не здавалися перед труднощами, боролися за досягнення поставленої мети, — сказав, потискаючи руку, колишній воїн.

Скажу, що попри свої 54 роки та інвалідність, Ігор Вікторович і сьогодні може дати багатьом фору на перекладині, в армрестлінгу тощо. Тож і наш час багатий на героїв, з яких треба брати приклад.

Волинська область.

Фото автора.