Командир взводу Антон «Мажор».
 


Солдат Діма «Сліпий».
 


На позиції.

Фото автора.

Війна триває. На позиціях і вдень, і вночі стоять наші хлопці. Найцікавіше — розмовляти з ними. Антон «Мажор» проходив у ЗСУ строкову службу ще до війни. Потім довелося повоювати в 2014—2015 роках. 2015-го вступив до львівської Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Повчився чотири роки, і ось знову на війні — вже лейтенантом, командиром взводу. Розповідає, що відповідальність дуже велика.

Солдат відповідає тільки за себе, а командир — за всіх. Щоб були нагодовані, живі й здорові. Нині зарплата взводного — 30 тисяч гривень, солдата — 27 тисяч гривень. Не така вже й велика різниця, але тягар відповідальності й ухвалення рішень набагато вищий.

На спостережному пункті несе службу Діма «Сліпий», йому — 30 років. На війні з третьої хвилі мобілізації, з 2014-го. Каже, що влада змінюється, а солдати на війні такі самі, тільки духом не падають, а намагаються бути ще сильнішими. На позиціях біля Мар’їнки вдень тихенько, а вночі стріляють, інколи гатять міномети. Вдень є ОБСЄ, тому з того боку дотримуються тиші.

Діма розповідає: «Сім’я в мене є — дружина й син. Звісно, вони хотіли б, щоб я був удома. Але дружина терпить і розуміє. Контракт у мене до кінця особливого періоду. Гадаю, воюватиму до перемоги. І я в ній впевнений, по-іншому бути не може.

2014 року я прийшов на полігон «Широкий Лан». Поняття не мав про армію. Але мені допомогли хлопці, які вже пройшли строкову службу, які були в Афгані. Всі щиро допомагали. Як автомат розібрати, почистити, як правильно вдягнутися. Відтоді й служу, вдосконалююсь, так би мовити.

Був у Мар’їнці 2016 року, коли тут тривали запеклі бої. Ми виходили в Курахове, а люди кажуть: здали Мар’їнку... Але ніхто її не здавав.

Мій шлях на війні такий — Старомихайлівка, Мар’їнка, Красногорівка, Станиця Луганська, Докучаєвськ, Новотроїцьке, Волноваха. Пішов я, можна сказати, за покликом серця і не шкодую. Хоча і рідні, і знайомі казали — не йди. Дехто із солдатів звільняється зараз, після закінчення контракту. А я думаю, що моє місце тут. Я вже маю досвід. І хтось має тут залишатися. Якщо всі звільняться, то армії не буде. Треба захищати державу.

З майбутньою дружиною я познайомився 2015 року у Волновасі під час служби. Весілля було. Сам я з Миколаєва. Їжджу додому до сім’ї. Сину чотири роки. Жінка каже йому, що тато на роботі. Але на якій, не розповідає.

Стараємося не травмувати дитину. У Волновасі теж інколи чути приходи артилерії. Шибки дрижать.

— Мамо, а що це таке? — син питає.

— Та то поїзди зіткнулись, — відповідає мати».