Син Героя Майдану Леоніда Полянського Едуард після загибелі батька став ліцеїстом, його підтримує в житті киянин Андрій Павленко — голова фонду «Пам’яті Героїв Небесної Сотні».
 


Едуард Полянський з мамою загиблого на Майдані Максима Шимка Зоєю Семенівною під час відкриття пам’ятного знака «Дерево свободи» у Вінниці.

Нинішньої весни Едуард Полянський закінчує навчання в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Мріє стати військовим льотчиком. Можливо, тому, що десь там, у небесній високості, — душа його рідного татуся. 20 лютого 2014-го куля снайпера обірвала життя 38-річного Леоніда Полянського.

Невдовзі після загибелі батька Едуард вирішив продовжити навчання у військовому ліцеї. Його відмовляли від такого кроку. Не хотіли відпускати дитину з дому. Хлопець наполіг на своєму. Несподівано подорослішав. Своїми роздумами неабияк здивував маму, обох бабусь, дідуся. Вони змушені були поступитися його бажанню. Уже в перший рік навчання старанного юнака призначили помічником начальника ліцею. Генерал-майор Герой України Ігор Гордійчук прийняв таке рішення невдовзі після знайомства із сином Героя Небесної Сотні. Тепер підтримав намір випускника продовжити навчання в університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.

Хочу стати льотчиком

Із ліцеїстом Полянським спілкувалися після закінчення занять. Того дня Едуард отримав подяку. «За відмінні показники в досягненні мети — стати офіцером», — такі слова значаться на подяці. Вручив її начальник ліцею генерал-майор Ігор Гордійчук. Нагородження відбувалося під час шикування ліцеїстів.

— А ще в нас сьогодні була самостійна з біології, — каже Едуард. — Упорався нормально. Зараз більше уваги приділяю математиці, українській і англійській. З цих предметів у мене буде ЗНО. Я вже зареєструвався на незалежне оцінювання.

Хлопець розповів, що додатково займається в спортзалі.

— Хочу далі навчатися у військовому училищі, — продовжує Едуард. — Треба бути сильним, щоб узяли.

Мама Едуарда працює за кордоном. Хлопчик виховувався в бабусі по маминій лінії. Бабуся Надія і дідусь Володимир проживають у селищі Браїлів Жмеринського району. Там Едуард навчався в школі. Звідти пішов у ліцей.

Бабуся й дідусь для нього — найперші порадники.

— Одного разу Едік подзвонив, ми щодня з ним розмовляємо по телефону, — розповіла журналісту Надія Філімонівна. — Запитав, що я думаю, якщо він піде далі вчитися на льотчика. Відмовляла його від такого. Для мене це страшно. Це ж не машиною їхати по землі. Так і сказала онукові, щоб обрав якусь іншу професію.

— Бабуся відмовляла, але коли зрозуміла, що я вже не відступлюся, то сказала дуже гарні слова, — згадує Едуард. — Я їх запам’ятаю на все життя: «Та робота буде хороша, яку любиш». Небо мені подобається, тому, думаю, робота льотчика справді буде хорошою. Тільки б прийняли на навчання. Надія Філімонівна порадила онукові брати додаткові заняття. Вона оплачує репетиторів.

— Після загибелі батька Едуарду призначили виплати від держави, — розповідає пані Надія. — А коли він вступив до ліцею, скасували. Нам пояснювали, що в ліцеї сирота перебуває на державному утриманні, тому інші виплати не передбачені. Довго довелося доводити, що це не так. Знайшлися люди, які допомогли обстояти інтереси онука. Йому повернули кошти за всі місяці, за які не платили раніше.

Леонід урятував мені життя

У Києві в ліцеїста Полянського є ще одна людина, до якої може звернутися по пораду. Це Андрій Павленко. Чоловік очолює фонд «Пам’яті Героїв Небесної Сотні». Організація займається вшануванням пам’яті Героїв Небесної Сотні.

— Льоня Полянський урятував мені життя, — розповів Андрій Павленко. — Я тоді ще не знав, хто він і звідки. Коли в нього влучила куля, я стояв, вважай, у нього за спиною. Він помирав у мене на очах. Я бачив його в останні хвилини.

Коли в суді розглядали справу про загибель Леоніда Полянського, демонстрували відео, зняте на Майдані в Києві 20 лютого 2014-го. На кадрах видно, як після одного з пострілів чоловіки несуть на ношах пораненого. Час від часу призупиняються. Медик, його легко впізнати за хрестом на куртці, піднімає ряднину. Нею накрито пораненого. Пересвідчується, чи живий той, кого рятують. Раптом настає тривала пауза. Медик припадає до тіла довше, ніж це робив раніше. Піднімається. По виразу його обличчя стає все зрозуміло — уже пізно поспішати до автомобіля швидкої допомоги.

На тому само відео видно, як після цього один із чоловіків, який ніс пораненого, не стримує сліз.

— Убили, сволота! — виривається в нього з грудей.

Цей чоловік — Андрій Павленко.

Пізніше він приїжджав до Жмеринки, розшукав маму Леоніда Полянського Людмилу Георгіївну. Дізнався про сина. Почали спілкуватися. Павленко порадив Едуарду йти вчитися в ліцей Богуна. Хлопець дослухався до такої пропозиції. Чоловік, якого раніше Полянські не знали, запрошував ліцеїста на вихідні додому, інколи проводив такі дні на екскурсіях. Коли Едуарду потрібна була порада, він телефонував Павленку. Одне слово, у них склалися дружні стосунки.

— Павленко схвалив мій вибір іти вчитися на льотчика, — розповідає Едуард. — Ми довго про це говорили. Обдумували, що є позитивного в цій професії. Треба багато уваги приділяти спорту. Що я і роблю. Також ходжу на додаткові заняття до репетиторів, щоб мати гарний бал на ЗНО.

Коли фонд «Пам’яті Героїв Небесної Сотні» відкриває в якомусь із міст пам’ятник, Павленко запрошує до участі сина загиблого Полянського. Нещодавно такий монумент встановили у Київській області. Едуард каже, що їздив на відкриття. Так само вони були разом у Вінниці на відкритті пам’ятного знака «Дерево свободи».

Нині, у дні вшанування загиблих на Майдані, хлопець також буде присутній разом з іншими родичами Героїв. До речі, у його обов’язки як помічника начальника ліцею входить сприяння розв’язанню проблем ліцеїстів, чиї батьки загинули під час Революції Гідності або в боях на Донбасі.

— Якщо в когось із хлопців виникають проблеми, вони звертаються до мене, а я під час нарад у начальника ліцею доповідаю про них, — говорить Едуард. — Якщо справа невідкладна, йду на прийом того ж дня.

Довідково

Трьох вінничан було розстріляно на Майдані під час Революції Гідності. 18 лютого снайпер своїм пострілом обірвав життя Валерія Брезденюка — підприємця, художника зі Жмеринки.

Максим Шимко — історик, реконструктор історичних подій із Вінниці, загинув 20 лютого 2014-го. Цього ж дня убили і Леоніда Полянського. Він працював у Жмеринці на залізниці. У дні Майдану перебував у тривалому відрядженні в Києві. Мав роботу в залізничному депо. Після трудового дня поспішав у центр міста. У день загибелі Полянський мав бути на зміні. Напередодні помінявся з напарником. Казав, що ситуація дуже напружена, й він зобов’язаний бути поруч із хлопцями на Майдані.

Фото Віктора СКРИПНИКА