Російські війська на початку окупації Криму.
 


Тимур Шаймарданов зник безвісти 26 травня 2014 року, не встигнувши виїхати з півострова. До цього дня ані родина, ані друзі не мають відомостей про його місцезнаходження.

Ще не стихла «Плине кача...» на Майдані, як приголомшили новини з Криму: будівля Верховної Ради АРК захоплена невідомими людьми зі зброєю. Згодом їх охрестили «зеленими чоловічками», але місцеві невтомно називали «росіянами». Всі силові структури України, що мали б припинити те беззаконня, були неначе паралізовані. З’явилося відчуття, що в нас більше немає держави, але країна ще є. Тоді прийшло розуміння — треба діяти самотужки. Серед проукраїнськи налаштованих мешканців Криму почали утворюватися невеличкі групи.

Другою приголомшливою новиною стало блокування наших військових частин. «Зелені чоловічки» оточували периметр — виставляли техніку і людей, облаштовували намети, налагодили озброєне чергування. Наші військові, опинившись в оточенні, потребували харчів, медикаментів тощо. Місцеві мешканці приносили під паркани і перекидали на територію все, що можна — хліб, консерви, печиво, навіть казани з пловом кримські татари приносили. Ситуація розвивалася стрімко. Серед військових проводилася дуже потужна пропаганда, і в якийсь момент відбувся розкол: на тих, хто переходить служити РФ, і тих, хто залишився вірний українському народу.

Деякі військові частини на той час уже почали штурмувати. Ситуація загострювалася щогодини. Адже операція з анексії Криму була добре спланована Росією — били без зброї, але по всіх фронтах.

У кожному районі Криму були підготовлені, завербовані представники місцевого самоврядування, які підштовхували і навіть нав’язували проросійську позицію місцевим мешканцям, обіцяючи золоті гори і рай на землі...

Так, в Євпаторії російській співачці Віці Цигановій влаштували концерт на центральній площі міста. Завезена масовка тримала російські прапори і скандувала проросійські лозунги. Перехожі зупинялися подивитися, що відбувається. Під час цього дійства одна з депутаток Євпаторійської міськради зі сцени в мікрофон оголосила про відсторонення законного українського міського голови. Масовка скандувала підтримку, а силовики не реагували...

А от українським військовим спочатку ставили ультиматуми про добровільне залишення територій в/ч, потім вдавалися до підступних штурмів — коли попереду жінки і діти, а позаду — озброєна російська армія. Саме цю ситуацію мав на увазі Путін, коли казав: «Пускай они попробуют стрелять в женщин и детей», «А мы будем стоять не впереди, а сзади».

Дуже яскраво перебіг подій можна побачити в документальному фільмі «Крим. Оточені зрадою». Автор — підполковник військового телебачення Віктор Гром, який на той час перебував на території 36-ї бригади в Перевальному та знімав на камеру те, що відбувалося на території військової частини. Цей фільм є унікальним. Так склалося, що це єдина частина, де події постійно фіксувалися на відео, день за днем. Згодом уже почалися утиски не тільки самих військових, а й їхніх родин. У школі побили дитину українського офіцера, який не схотів служити росіянам...

Гостро постало питання виїзду тих, хто не зрадив народу України, разом із родинами. Організовано виїхати самотужки наші військовослужбовці не могли — банківські картки «Привату» було заблоковано, техніка і пальне залишилися в захоплених росіянами військових частинах. Завдяки місцевим ми почали об’єднувати зусилля. Вони казали, що треба, і ми разом шукали можливості — кошти на транспорт для людей і речей, їжу, житло. Мене особисто ця ситуація дуже вразила: вперше бачила, щоб армія просила гроші в людей.

Як громадянка України я вирішила шукати відповіді в Міністерстві оборони, яке мало б забезпечити всі нагальні потреби ЗСУ, пов’язані з переїздом на материк. Згодом все-таки вдалося зв’язатися з щойно призначеним заступником міністра паном Мехедом. З короткої розмови зрозуміла — ситуація з розряду «бери й роби». Паралізована втечею попереднього міністра, застаріла, неповоротка машина міністерства не могла швидко і адекватно реагувати на події, які розгорталися в Криму, а новопризначене керівництво ще не встигло опанувати ситуацію. Але згодом на під’їздах до півострова МОУ таки влаштувало «пункти прийому» на Чонгарі і Каланчаку.

Тоді я познайомилася з підполковником Іваном Степашком. В той час він служив у Повітряних силах у Вінниці та був відряджений на організацію чонгарського пункту. Важко було збагнути, чому саме льотчики там, на автомобільній трасі, приймають особовий склад з кримських військових частин. Відсутність у цьому будь-якої логіки наштовхувала на думку, що українська армія в занепаді і потребує допомоги.

Почалися виїзди військових великими групами. Як то кажуть, гуртом організували повернення на материкову частину України з Перевального майже в повному складі разом з родинами батальйону Юрія Головашенка з 36-ї бригади берегової охорони. На місці процес координували пастор церкви «Армія спасіння» Руслан Зуєв та сімферополець Павло Довбиш. Із Запоріжжя передавали харчі, в Києві шукали гроші, в Одесі — житло для військових та їхніх родин.

А Сніжана Полянська з Івано-Франківська взяла на себе роботу з пошуку «загубленців». Ми так вирішили називати військових з маленьких частин, розташованих у віддалених куточках Криму. Стало відомо, що одна з таких в/ч у гірській зоні півострова повністю перейшла під контроль росіян. Залишилося два солдати-строковики, які вимушені були декілька днів практично жити під воротами свого КПП. Росіяни їх виставили за межі частини, а командир, спираючись на лікарняний, відмовлявся віддати хлопцям документи, без яких вони ризикували стати дезертирами. На щастя, підполковник Степашко особисто знав того командира, розшукав його номер телефону та вмовив віддати солдатам документи. Хлопці добиралися до Чонгара кілька днів пішки і на попутках, маючи 10 гривень у кишені на двох...

Десь в той період мені зателефонував хлопець, назвався Тимуром із Сімферополя, запропонував спілкуватися по Skype. Він не хотів підкорятися кремлівському плану анексії і шукав допомоги. Тимур хотів захищати свою землю від ворогів і відмовлявся залишати рідну домівку. Це було вкрай небезпечно, адже в Криму вже не залишалося жодної української силової структури і ось-ось мав покинути півострів останній український солдат. Але татарин стояв на своєму: «Крим має бути українським або безлюдним». Він створив проукраїнський осередок у Сімферополі та шукав можливості забезпечити загін добровольців бронежилетами, касками, раціями, медикаментами для спротиву окупантам. Але не судилося. ФСБ за допомогою так званої самооборони та козачків швидко прибрали українського активіста. Тимур Шаймарданов зник безвісти 26 травня 2014 року, не встигнувши виїхати з півострова. До цього дня ані родина, ані друзі не мають відомостей про його місцезнаходження.

Одна поп-зірка заявила, що за Крим не загинув жодний солдат. Цей співак далекій від реалій війни і боротьби українців з російською навалою. Під час анексії в Криму загинуло два військовослужбовці — прапорщик Сергій Кокурін та майор Станіслав Карачевський. Окрім них, поплатилися своїм життям чи долею понад 30 цивільних кримчан. Вибачте, вони не встигли стати солдатами, але також боролися проти агресора так, як могли в тих умовах. 45 кримчан загинуло вже на Донбасі, віддавши життя за соборність, незалежність та суверенітет України. Яка кількість загиблих задовольнить усіх далеких та непричетних, щоб ми мали безперечне право на свою рідну землю?

Фото з відкритих джерел.