На знімку внизу: під час служби на сході України.
Іван Кіранчук (на знімку), лікар-анестезіолог відділення анестезіології та інтенсивної терапії Комунального неприбуткового підприємства «Сарненська центральна районна лікарня», переконаний: фах, як і чоловіка чи дружину, треба обирати раз і на все життя. І так само пересвідчився, що професія медика не шанується в суспільстві.
Робота лікарів дуже відповідальна, а їхня заробітна плата низька. Тож лікар-анестезіолог теж часом задумується, чи варто залишатися в професії. Анестезіологу-реаніматологу часто доводиться приймати рішення, які стають для когось доленосними. Однак його робота залишається поза кадром. Пацієнт навіть через 15 років скаже, хто його оперував із хірургів (з ним хворий спілкується набагато частіше), але не згадає, хто давав анестезію.
— У професії я з 1998 року. Робота в реанімації складна. Більше займаюся інтенсивною терапією, лікуванням важких хворих. Дуже важко запобігти своєму емоційному вигоранню, коли щодня бачиш страждання пацієнтів, — розповідає Іван Кіранчук. — Не лізу в політику, бо для мене це не актуально. Телевізор уже впродовж трьох років не дивлюся, бо всі канали заангажовані. Хіба що переглядаю інколи кіно по Інтернету.
— Війна загострила в мені почуття справедливості, — продовжує лікар. — Мене призвали у 2015 році, вдома не був 14 місяців. Із них два стояли під Маріуполем, із вересня по квітень — під Мар’їнкою. Тобто перебував на сході «чистих» десять місяців. Решта — полігони, підготовка. Медик — професія мирна. Я закінчив військову кафедру, але не думав, що потраплю в АТО. Такі речі не прогнозують. Звісно, це були шок і стрес. Після реанімації я був підготовлений до того, з чим стикнувся на війні, але все одно важко переносити, коли на твоїх руках помирає той, з ким розмовляв ще п’ять хвилин тому...
— Що змінилося після повернення додому? — запитую.
— Для мене стали стресом два паралельні світи в Україні. Один — у зоні АТО (тепер ООС), зі своїми законами та порядками, справжня війна, що триває й досі. А за бар’єром — зовсім інший світ, де цілодобово гримить музика, проходять фестивалі, люди веселяться. Для мене це був перший емоційний удар. Я приїхав з війни, де гинуть бійці. А на «гражданці» чоловіки сідали в потяг і їхали в Росію на заробітки. У той час, як російські солдати стріляли по нас... Інші, миючи бурштин і заробляючи шалені гроші, тринькали їх наліво-направо. Це просто деморалізувало.
Колишній атовець має свій погляд і на реформу медицини, яку потрібно було, на його думку, адаптувати до менталітету й умов України.
— Дуже часто кажуть про клятву Гіппократа, але багато хто її не читав. Думають, що лікар поклявся цілодобово лікувати безплатно й померти з голоду. Держава теж «закрилася» від лікарських проблем. Натомість робить реструктуризацію та оптимізацію, щоб менше платити. За даними ВООЗ, якщо менше п’яти відсотків ВВП іде на медицину, в такій країні не буде нормальної медицини. На цей рік закладено 2,9 відсотка ВВП, торік було 3,1. То про яке повноцінне реформування медичної галузі, надання якісних медичних послуг і безплатну медицину можна говорити? Навіть на Кубі 12 відсотків ВВП іде на охорону здоров’я, — з відчаєм каже Іван Кіранчук.
— Не треба ходити далеко. Багато хто із сарненців знає, що в Білорусі можна зробити пересадку печінки, інші операції дешевше, ніж в Україні, без черги. Для білорусів — безплатно. І чомусь у північних сусідів лікарі можуть отримувати 800 доларів зарплати, а в Україні — 150—200 доларів. І як наслідок реформ — скорочення чисельності медичного персоналу. А вони й самі звільняються, їдуть до Польщі й за місяць зароблять стільки, скільки вдома за півроку. Можна спрогнозувати: якщо нічого не зміниться в оплаті праці медичних працівників, то на нас чекає втрата фахівців. Молодь, яка прийде на їхнє місце, не зможе надавати таку якісну допомогу, як лікар із 10—20-річним стажем. Адже багато чого здобуваємо з досвідом. Коли держава не цінує своїх медиків, це відображається на її стані. Одна зі складових — вимирання населення, — з болем каже лікар-атовець Іван Кіранчук із міста Сарни на Рівненщині.
Сарни
Рівненської області.
Фото автора та із сімейного архіву І. Кіранчука.
