На знімку: майстер Гірської виробничої дільниці Попаснянської РЕС Вадим Дебьолий (ліворуч). У грудні минулого року за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняного енергетичного комплексу, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм указом Президента йому присвоєно звання «Заслужений енергетик України».

На Гірській виробничій дільниці Попаснянської РЕС працюють шестеро монтерів, двоє з яких уже пенсіонери. Ці люди не носять бронежилетів і кевларових касок, а напис на спині робочої спецівки «Луганське енергетичне об’єднання» скоріше схожий на мішень. Електроопора має висоту триповерхового будинку, і коли вилазиш на неї за допомогою спеціального пристосування, і коли працюєш на висоті, постійно перебуваєш під прицілом ворожого снайпера. Захисту жодного, надієшся лише на Бога. Ось у таких умовах працюють електрики на лінії розмежування протягом майже шести років.

У гарячій точці з надією на Бога

— Я не можу сказати, коли було важче — сьогодні чи раніше, — розповідає майстер дільниці Вадим Дебьолий. — Ми постійно працюємо в зоні великого ризику для свого життя та здоров’я. Нині наша ділянка вдвічі більша, ніж до війни, причому раніше її обслуговували до 12 осіб, а нині залишилося чотири монтери оперативно-виїзної бригади, які працюють по 12 годин. Ми обслуговуємо 17 населених пунктів, і майже всі вони: і Кримське, і Новотошківське, і Оріхове, і Катеринівка, і Золоте є гарячими точками, що постійно фігурують у зведеннях про ворожі обстріли. Тож можна уявити, в яких умовах ми працюємо.

У перші роки війни лінії електропередач в окремих місцях заходили на окуповану територію, і це ускладнювало їхній ремонт. Місія ОБСЄ на той час ще не працювала, тож сторони якось самі домовлялися про режим тиші, щоб відновити електромережі. Адже світло було потрібне обом територіям. На сьогодні ці ділянки давно перебиті і не обслуговуються. Але легше не стало.

— Після масованих обстрілів у 2014—2015 рр. село Кримське два місяці було без світла. Нас туди не пускали, бо тривали бої, — згадує Вадим. — Пам’ятаю, сидить такий козак з оселедцем у касці з автоматом і передає у трубку комусь із військових у Кримському: «Петре, тут до вас три «коробочки» з електриками хочуть пробратись». Тоді оці «коробочки» прозвучало для нас, як «гробики». Нас пропустили. Ми знайшли підстанцію, оглянули її, зрозуміли, що потрібно зробити. Насамперед налаштувати 30-ту лінію, яка давала зв’язок «Київстару» і мала багато споживачів — сільраду, школу, половину жителів селища. Треба було включити вишку, а у нас — ні схем, ні зв’язку, опори зламані, трансформатор на боці, дроти перебиті... І все ж наступного дня, а це було 27 лютого 2015 року, ми відновили всю лінію електропередач. З’явився зв’язок, і я отримав СМСку від дружини.

Зателефонував їй — і вона повідомила, що народила мені донечку. Ось так. Я у Кримському відновлював світло, а моя дочка побачила світ у пологовому будинку Лисичанська.

Самі навчилися визначати розтяжки

Пам’ятаєте, у 2018-му українські військові зайняли хутір Вільний, який увесь цей час перебував у «сірій» зоні? Тоді точилися великі бої, й електролінія була розбита вщент. Поле, яким вона тягнулася, стало непрохідне, бо снайпери били постійно, прицільно і щільно. Але людям треба було дати світло, тому монтери нав’ючувались дротами, необхідним матеріалом та інструментами і намагалися пройти до місця аварії. Саме намагалися.

Зазвичай їх супроводжують військові, які прокладають безпечну стежку, обстежуючи шматок території на наявність розтяжок. Але цього разу військові не могли йти з електриками, бо ворожий снайпер не вагаючись «зняв» би їх з першої секунди. Та й монтери відмовляли хлопців: мовляв, цілять у вас, а потраплять у нас. За цих обставин вони самі навчилися визначати розтяжки. Якщо не можуть обійти ці «сюрпризи», повертаються і шукають інший спосіб. Вирушаючи на такі роботи, Вадим намагається взяти з собою якомога менше людей, щоб у разі небажаної ситуації постраждалих було менше. Про себе якось не думає. Почуття страху з часом зникло, і в багатьох випадках він покладається на долю.

З часом бойовики припинили пускати їх на дільницю. Відстань між Вільним та Мар’їнкою, де засіли бойовики, — 50 м, посередині стоїть трансформатор, який нафарширований свинцем та осколками до такої міри, що став невпізнанним. Підійти до нього було нереально, бо постійно стріляли. Два місяці Вільний (до речі, це вулиця Вільна у місті Золоте-4, але в народі її за старою звичкою називають хутором) жив без світла. А в кінці листопада 2018 року в Луганській ОДА-облВЦА прийняли вольове рішення: будь-якими шляхами забезпечити Вільне електроенергією. Але як це зробити? Військові не давали жодних гарантій стосовно того, що електрики залишаться живими, якщо почнуть тягнути повітряну лінію. Вихід знайшли — прокласти підземний кабель із шахти «Родіна», а це десь з кілометр, і дати врешті людям світло. За два тижні це зробили, мобілізувавши всі технічні та людські ресурси. Хоча домовленість про режим тиші й існувала, ризик усе одно був величезним. Дещо виручало те, що траншеї для кабелю копали за териконом, він у певному сенсі служив прикриттям, тому кулі зі стрілецької зброї дістати не могли. Крім того, перед початком робіт територію «промацали» мінери. Це обов’язковий процесс, бо в тому районі на фугасі були підірвані дві українські БМП з різницею десь у місяць.

Дякувати Богові, цього разу обійшлося без жертв. Усі свої роботи монтери виконали вчасно, і 31 грудня 2018 року о 16.00 у Вільному з’явилося світло! Новорічне привітання Президента, як і хотіли того, люди і почули, і побачили.

Без бронежилетів

Питання про наявність у монтерів бронежилетів викликає у Вадима усмішку.

— Якось бійці наділи на мене свій бронежилет і сказали, що без нього на ділянку не пустять. Добре. Я пройшов у ньому один кілометр і зняв. Біль у плечах був нестерпним, адже цей «броник» важив 18 кг. А мені ще треба було залізти на опору, — розповідає Вадим. —Ні, кажу, носіть його самі, а мені без нього зручніше.

Після Нового 2020 року ситуація в Золотому загострилася. Стріляли голосно й часто, раніше такого не було. В результаті 18 січня знову перебили лінію у Вільному... Вадим із монтерами оперативно-виїзної бригади виїхали на місце аварії, та не доїхали — військові не пустили, бо почався бій.

Зазвичай проведення робіт на пошкоджених електролініях узгоджується з ОБСЄ, СКК, і цей процес тривалий. Він може відбуватися і два дні, і понад два тижні. А буває: отримали «вікна», почали працювати — і тут прилетів снаряд. Так було і цього разу.

Військові й ОБСЄ супроводжували бригаду до певного моменту, а потім перебували десь за 1—2 км від них. Коли почався обстріл, монтерів відізвали, а перемовини відновили.

— Коли знову оголосили «вікно», ми погодилися працювати. Виїхали на місце поломки втрьох: я, монтер і водій, — розповідає Вадим. — Визначили характер пошкоджень. У цьому разі в Золотому в трьох прольотах був пошкоджений дріт. Отже, монтер піднявся на опору — і, по суті, опинився під прицілом снайпера, який сидить на териконі. Місце відкрите — ні «зеленки», ні якихось об’єктів. А тут ще на спині нашого робочого одягу є напис підприємства, яке здалеку нагадує мішень. До терикона — 200 метрів. Навіть снайпер-початківець може влучити в таку ціль. Усе залежить від того, хто дивиться в приціл. У принципі, ми під пильною увагою двох сторін. Одні нас оберігають, інші готові позбавити життя.

Так, їхня професія пов’язана з великим ризиком для життя, бо, по суті, доводиться працювати у бойових умовах. Вони є справді героями. Та коли Вадим чує про це, ніяковіє і навіть сердиться. Виконання своїх обов’язків в умовах високого ризику він вважає нормою. З другого боку, цим же повинен хтось займатись — давати людям світло.

Луганська область.

Фото автора.