У їдальні за сніданком. 


Кухар Наталія Сергієнко. 

Приймали всіх, хто звертався по допомогу

Тут тихо і спокійно... Величезні сосни здіймаються вгору і своєю кроною утворюють своєрідний дах, що слугує певним захистом. І дихається тут якось вільно. Принаймні нова людина, котра вперше відвідала цей куточок біля Старобільська, має саме такі відчуття та враження. Йдеться про так зване містечко енергетиків, що розташувалось у колишньому відомчому дитячому оздоровчому таборі. І воно ж є найбільшим на території Луганської області поселенням переселенців.

Загалом за кількістю зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб Луганщина посідає друге місце після Донецької області — наразі їх приблизно 275 тисяч. Водночас Луганщину відзначає чи не найгірша ситуація із забезпечення переселенців нормальним житлом. Поселення, влаштоване Луганським енергетичним об’єднанням, на жаль, єдиний гідний приклад турботи про людей зі статусом ВПО.

Перша група приїхала сюди у червні 2014-го, коли обстрілювали Луганськ і Щастя.

— Міст через Сіверський Донець у Щасті тоді вже перекрили, і я не зміг їздити на роботу, — згадує заступник директора з капітального будівництва та інвестицій ЛЕО і він же — комендант містечка Едуард Галгаш. — В офісі нашого підприємства в Луганську на той момент уже сиділи автоматники. Тодішній наш директор сказав, щоб я їхав до оздоровчого табору «Енергетик» і готував його для наших співробітників. Треба сказати, що того літа першого заїзду дітей у таборі не було, хоча, незважаючи на ситуацію, ми його планували. Тому в принципі господарство було приведено в порядок: дахи полагоджені, рами вікон підфарбовані, матраци, подушки, ліжка — все було розставлено. Табір, що займає 4 га землі, був розрахований на 150 дітей наших співробітників. Це три великі корпуси плюс побутові приміщення, їдальня, концертна площадка, альтанки. Такий собі совдепівський дитячий заклад. Але як він нас виручив! Бо в Старобільську знайти житло для такого великого числа переселенців нереально.

Спочатку нас приїхало сюди чоловік п’ять. Виконали невеликі ремонти, організували кімнату для генерального директора. Думали, що ось-ось усе закінчиться. Кілька місяців, поки літо, перебудемо і повернемося в Луганськ. А вийшло так, що ми тут уже шостий рік. І генеральний директор разом із нами, не пішов шукати кращих умов.

Тоді з охопленого обстрілами Луганська вивозили всіх, кого могли. І не лише своїх. Із Первомайська, наприклад, вивезли сім’ю начальника РЕМу, яка потрапила під обстріл. А начальник Станично-Луганського РЕМу приїхав уночі сам: у його будинок прямим влучанням потрапив снаряд, і він був у шоковому стані. Заспокоївшися трохи, переспав із думкою, що житла вже немає, і почав будувати нове життя. З Георгіївки Лутугинського району теж приїхала сім’я, яка потрапила під обстріл і мала поранених. Протягом літа населення до табору прибувало й прибувало. З Алчевська, Краснодона, Стаханова, Первомайська, з Луганська з апарату управління. Селили всіх, хто приїжджав. Зважаючи на те, що Луганське енергетичне об’єднання перемістилось до Старобільська, стояло завдання створити працездатний колектив.

— До кінця липня 2014-го приїхали всі, хто міг. До того ж у нас попросили притулку газовики з Луганська, які теж терпіли лихо. Ми їм віддали цілий корпус. Їх було на той момент 50 осіб, і нас 70. Загалом 120 осіб плюс домашні улюбленці, яких не лишили напризволяще, — собаки, кішки, — згадує Едуард. — Своїх людей ми в біді не кидаємо.

Літо минуло, вересень уже приніс похолодання, а зміни на фронті ніяких добрих новин не гарантували. Було зрозуміло, що у таборі доведеться зимувати. Але як? Що являв собою будиночок того часу — літня дерев’яна будова з шиферним дахом та тонкими дерев’яними перегородками, яка не має ні системи теплопостачання, ні каналізації, ні інших умов для зимового проживання.

Допоміг столичний енергохолдинг, інші обленерго країни — і продуктами, і будівельними матеріалами. Першими з міжнародних організацій відгукнулися представники «ADRA Ukraine». Крім будівельного матеріалу, організація забезпечила й конвекторами для обігріву приміщень. Словом, хоча й важко було, але першу зиму пережили.

Вільних місць нема, але...

Сьогодні в містечку живе майже 70 чоловік дорослого населення, з них 15 сімейних пар. За п’ять із гаком років тут народилося сім малюків і зіграно кілька весіль. Умови для проживання змінились на краще.

Комендант показує ошатну будову:

— У вересні 2018 року ми змогли відремонтувати цей корпус. Він найбільший, тут живе 25 дорослих і п’ятеро дітей. У корпусі є своя кухня, приміщення для прання, де встановлено дві сучасні пральні машинки, душова, туалети, інші підсобні приміщення. А у 2014-му туалети були тільки на території.

На час нашого візиту мешканці містечка переважно були на роботі, а ті, хто перебував дома, розповіли про своє життя.

Дружина заступника комерційного директора ЛЕО Ганна Без’язична доглядає за маленькою дитиною, яка народилась у містечку, тож нині на роботу не ходить.

— Кімната у нас невеличка — 15 квадратних метрів, — розповідає вона, — але є свій санвузол, де можна купати дитину, і дуже тепло.

Співробітник підстанції ЛЕО Євген Пенашкін та його мама Анастасія Михайлівна, котрі приїхали з колишнього Стаханова, займають дві кімнати. До того, як оселитись у цьому корпусі, два роки жили на квартирі у знайомих.

Але нове помешкання й умови життя в містечку їм подобаються більше.

По-перше, тут ніхто не платить за проживання та комунальні послуги. По-друге, всі жителі містечка мають безплатне дворазове харчування, організоване у колишній «піонерській» їдальні. Щоранку на людей чекає легкий сніданок — каша, хліб із маслом, чай, а ввечері після роботи — вечеря. Харчування оплачує профспілкова організація ЛЕО, відраховуючи на їжу щомісяця приблизно 50 тисяч гривень. Допомагають продуктами і місцеві фермери. На час нашого візиту кухар Наталія Сергієнко готувала на вечерю печінкові котлети з макаронами та компот із сухофруктів. Кажуть, що у неї відмінно виходять біляші. На свято — особливе меню. Разом тут відзначають Новий рік, Масляну, дні народження.

— Як голова громадської організації «Енергія добробуту», — розповідає комендант, — я подав документи для участі у конкурсі на отримання гранту для ремонту їдальні. В цьому нам допомагає Чмирівська ОТГ (табір розташований на її землях). Нині працюємо над спільним проектом із ремонту приміщення їдальні та ще двох корпусів. Також подали документи на грант для установки фільтрувальної станції. Крім того, важливою проблемою є утилізація каналізаційних стоків. Ми зверталися по допомогу до органів влади, але відповідь одна: ви — монополісти, самі і відшукуйте кошти. Словом, допомоги від держави протягом п’яти років ми не мали.

А тим часом кількість жителів містечка має тенденцію до збільшення. Нещодавно почався приплив кадрів, які залишились на окупованій території — із Луганська, Довжанська (Свердловськ), Алчевська. Там роботи немає, зарплата маленька, та й ту не дають, от люди і прагнуть потрапити на українську територію, залишивши свої домівки.

— На сьогодні у нас вільних місць немає, — констатує Едуард, — але якщо потіснитися, то ще чоловік десять розселимо.

Луганська область.

Фото прес-служби ЛЕО та автора.