Художник Олександр Ворона (на знімку) все життя прожив на Донбасі. Коли в 2014-му його рідну Макіївку та Донецьк захопили проросійські бойовики, коли почалася війна, митець перестав творити. Не міг. Два роки по тому він став вимушеним переселенцем — переїхав у центральну Україну, на Черкащину.
Із живописцем Олександром Вороною ми познайомились у 2016 році на одній із його перших персональних виставок у Корсуні-Шевченківському. Підхоплені бажанням побачити більше полотен митця, напросилися разом із друзями до нього в гості...
Пам’ятаю, Олександр Іванович з відкритими обіймами стрічає нас біля своєї хати, що сором’язливо сховалася за густими яблунями аж у кінці затишної вулиці Росьової. Він так схожий на художника! Не на поета чи музиканта, а, власне, на художника: густа борідка і вуса, скуйовджене молочне волосся, блакитні очі з танцюючим вогником любові до життя... Проста сорочка в клітинку втілює цілу життєву філософію митця — радіє сходу сонця й річці поблизу дому, рибалить на світанку, дякує Богові за тишу. Як зізнається 73-літній митець (і мудрець!), він не має залежності від матеріального, не тішиться пустопорожньому дзвону монет. Неспроста ж не побивається нині за добром, нажитим роками праці на рідному Донбасі...
Уродженець Макіївки, член Національної спілки художників України, знаний на Донеччині живописець і графік, улюбленець тамтешніх колекціонерів і поціновувачів мистецтва, у 2014 році він почув стрілянину і вибухи ледь не під вікнами власного будинку. А коли бомбування на якийсь час замовкали, особливо гостро відчувався і аж болів запаморочливий запах бузку, неспокійний щебет пташок. Але серце мовчало. Писати картини не хотілося.
То був, пригадує, злам внутрішній, усвідомлення істини: так, як було вчора, завтра вже ніколи не буде. Залишивши квартиру в Донецьку доньці, а будинок у Макіївці і творчу майстерню на очевидну поталу часові і лихим людям, подався подалі від пекла війни.
— Зібрав усе своє життя — картини — і поїхав у Корсунь, де проживає моя двоюрідна сестра Лілія Фесенко, — розповідає Олександр Ворона. — Через блокпост пропустили далеко не всі полотна. Та й загалом вирватися з окупованої території вдалося не з першої спроби. Усі колеги-художники залишились у так званій ДНР, мені ж як людині духовно вільній там робити нічого. Але досить минулого... Зараз я тут: напуваюсь красою природи, відкриваю для себе цікавих людей, віддаюсь творчості... Що може бути краще?..
У хаті на Росьовій, яку Олександр Іванович придбав за власні кошти, немає води і газу. Суму, викладену за нову домівку, збирав багато років, хотів придбати автомобіль. Та війна зламала все.
— У 2014-му я приїхав у Корсунь на «Москвичі» 1983-го року випуску, — сміється в пишні вуса художник. — Спочатку тулився в сестри, а потім купив хатину з нею по сусідству. Одна кімната, кухонька і коридорчик — все потребує ремонту. Воду ношу відрами від добрих людей, опалюю оселю дровами, живу на пенсію. Часом отримую замовлення на полотна. Так, для Черкаського художнього музею вже написав декілька картин, час від часу маю приватні замовлення. Це, скажу без іронії, моє щастя. Мислити вільно і творити те, що хоче душа.
На запитання, чи не відчуває себе нині самотнім, художник коротко видихає: «Завжди». І пояснює: «Дружина померла в 2007 році. Жили ми в злагоді, хоча ні вона, ні доня, на жаль, не пройнялися любов’ю до живопису. А я так сподівався, що комусь із них захочеться взяти на себе ношу, як зараз модно називати, арт-агента. Бо я не бізнесмен, а художник. Мені під силу виконати будь-яке замовлення, але комерційного хисту не маю. Щоправда, на Донбасі мене знали, тому без гідно оплачуваної роботи не залишався ніколи. Та відчуття самотності не покидало. Істинний митець — він усе життя самотній: і в сім’ї, і поміж людьми».
Гучні авторські виставки на Донеччині змінилися для Олександра Ворони тихими годинами творчої праці в тісному коридорчику старенької корсунської оселі. Час від часу живописець організовує виставки — у Черкасах, Києві, Корсуні.... Як митець він став справжнім відкриттям для нашого краю. У 2016 році був удостоєний Корсунь-Шевченківської літературно-мистецької премії. Його гостинно прийняло до себе місцеве об’єднання митців «Янталка», до нього приходять по поради й за професійними рецензіями інші майстри пензля.
Власна студія поки тільки в планах. Але творчість маестро вражає розмаїттям кольорів і жанрів. Уже з порогу його оселя розквітає картинами, на яких польові квіти, півонії, зима, літо... Мов живі, стукотять підковами коні, відкриваються корсунські краєвиди, хлюпоче Рось...
— А це люди, яких люблю, — показує художник портрети своїх рідних, — ось покійна мама, бабуся, сусідка, подруга... Колись один мистецтвознавець довго ходив-бродив виставкою моїх робіт і, врешті, забувши професійну лексику, вигукнув: «Як класно вам вдаються тітки!»
А жінки на його картинах й справді живі, колоритні, з характером. До речі, саме замовлення на портрети найчастіше надходили від колишніх земляків. Та з-поміж давніх робіт Олександра Івановича найбільше вразила така: чоловік із сивою бородою, в обличчі якого чітко вловлюються риси самого автора, стискає в долонях незастебнутий жакет, а на столику поряд — пожовклий аркуш із написом: «Юноши! Не выбрасывайте старое изношенное пальтишко! Оно может пригодиться вам в старости!..»
— Я знав, я все знав... — зітхає художник. — Що не треба викидати на вітер час, слова, старі речі. Тільки не знав, що почнеться війна. Протягом життя не раз думав залишити Донбас, але Донбас не відпускав. Навідував сестру в Корсуні ще в сімдесятих роках, милувався річкою, яка, пам’ятаю, була тоді ще дзеркально чистою, прогулювався парком, мріяв покинути все і приїхати сюди назавжди. Але тоді на моїх плечах була сім’я, потім — літні батьки, конвеєр роботи, експозицій... Тепер я вільний. Як і Україна, все життя борюся за свою свободу...
Корсунь-Шевченківський.
Фото автора.
