На фото: Олег Іванов з родиною під час прийняття клятви у ліцеї імені Богуна. Його донька Аполлінарія - одна з 20 дівчат, які вперше стали курсантками цього навчального закладу.

– Коли я чую, як після проведеного діалогу голова ОТГ з полегшенням зізнається, що уперше за довгий час зможе спокійно поспати, бо думки гнали сон багато ночей підряд, це неймовірно надихає і у мене. Народжує відчуття, ніби з моїх власних плечей упав камінь, – говорить Олег Іванов. Він має професію, яка поки не внесена в жоден класифікатор – Інженер Порозуміння, а його профіль діяльності – миропобудова. Але так було не завжди, а шлях до нинішньої точки буття пролягав для Олега через нерівний, тернистий шлях, обабіч якого часто позирала в його бік навіть смерть.

Дитинство на острові

Теплий сонячний берег Краснодарського краю. Майже як у казці – між лиманом і морем на острові зростав маленький хлопчик. Він дивився своїми спраглими пізнання очима на світ і всотував його краплина за краплиною. І можна тільки міркувати про те, яким щасливим може бути раннє дитинство хлопчика, який звик самостійно влаштовувати собі дозвілля і розваги. Але також звідси, з ранніх років зародилися інші Олегові уміння. Ще ледь сірів горизонт з ночі, промені сонця ще не проклюнулися з-за обрію, а вода ще заколисувала нічні зорі, аж цей пасторальний пейзаж розриває плюскіт хвиль і хрипкий, як короткий стишений постріл, сміх – чоловіки вертають з нічної риболовлі, швартують свої човни-баркаси.

– Дядь, а дядь, дай кілечки! – немов несподіваний дзвіночок прорізається в напівтемряві дитячий голос. – Мені тваринок вдома погодувати треба.

– А, Олежа, привіт. Тримай ось, – однією замозоленою рукою рибалка загрібає жменю дрібноти і насипає у відеречко, а іншою куйовдить волосся на голові хлопчика. – Як сам? Давно тебе тут не бачив.

У кого кільки, у кого ставридку – так і допомагав родині змалечку чим міг. А ще Олег марив походами з наметами, казанками, піснями біля вогню. Любив і організовував щоліта такі от табори для друзів. Якби вважати ці вилазки кораблем, то хлопчик неодмінно був би там за кока. Любив готувати і знався на цьому, планував заздалегідь меню з триразовим харчуванням, складав списки продуктів і сам біг за ними до магазину. Варив киселі на вогнищі, а одного разу навіть балував друзів печивом , приготованим на дровах. Та й вдома любив готувати, мріяв, що працюватиме поваром в дорогих ресторанах і балуватиме відвідувачів вишуканою їжею. І хто би міг подумати, що прихисток душі і серця, галявинка на острові, до якої можна дістатися тільки вбрід через лиман, яку Олег ділив зі своїми друзями, через роки оживе в іншому місці, з іншими людьми, а відпочинок перетвориться на порятунок дитячих сердець і можливо, життів. 

Чи можна назвати дитинство Олега безтурботним? Мабуть, що ні. Але вочевидь, що глибока цікавість до життя, сформована там, між морем і лиманом, триматиме його на плаву увесь час – з таким теплом у голосі він згадує ті дні, ніби перетворюючись знову на того самого щасливого хлопчика, який починає ранок з рибалками, а тоді біжить на лиман витягати власні сіті з уловом. 

А потім був поїзд, який віз його, вже підлітка, в Україну. Батьки розлучилися і до часу Олег залишався з мамою, а фактично господарював вдома, раптово ставши дорослішим за фактичний свій вік, полишений великою мірою сам на себе.

Маму на кілька днів забирав вертоліт на рисові чеки обслуговувати робітників, де вона позмінно готувала їм їжу. А коли поверталась додому – пила. Чи то від втоми, чи то від туги покинутої жінки, чи від того, що спиртне для того краю було дешевою і доступною розвагою. Разом з мамою і дитинством у хмільних хвилях поступово потопали нові і нові любителі п’яних запливів. В тому числі й Олегові ровесники. Тому він говорить: – Я вдячний батькові, що тоді забрав мене звідти. За тим в Україні почалась нова сторінка його життя.

Шахта

– Після армії я пішов майстром до виробничого училища у Сєвєродонецьку. У мене група була – 33 пацана. Із низ у половини не було матерів. Я тоді сам молодий був, пропрацював там недовго, десь півтора роки. Але щось лишив по собі в тих хлопцях – вони мене як бачать на вулиці, вітаються, озиваються в мій день народження. А ось нещодавно їхав у маршрутці, а там водій – з моїх учнів. І він не взяв з мене грошей. Але насправді для мене ця історія не про гроші, а про визнання, – коротко згадує своє вчителювання Олег Іванов. І побіжно говорить, що десь з того часу почав цікавитися психологією, читав книги. Але серйозних надій на те не покладав, був переконаний, що тоді, у 80-ті займатися чимось таким – прерогатива винятково медиків.

І можливо через це, а можливо у пошуках заробітку, бо треба було дбати про молоду дружину і домашній затишок, пішов працювати на шахту, якій віддав десять років. Їх, зізнається, здебільшого не пам’ятає і не вирізняє за одноманітними спусками під землю і тяжкою, каторжною роботою. Фактично, все його шахтарське життя сконцентрувалося навколо однієї ситуації, у яку він потрапив ще на початку своєї кар’єри. 

Свій шлях гірника Олег починав як працівник ремонтно-відновлювальної дільниці. «Донбас тисне і карьожить метал» – говорили в забоях, а Олегові у складі бригади належало цей метал відновлювати, реконструюючи виробку у штреках, замінювати пошкоджені опорні конструкції. Того разу бригада вже завершила роботу і збиралась іти далі. Аж хлопців привалило породою.

– Ми всі були молоді, а з-поміж нас чоловік, який років тридцять вже працював гірником. І от саме він, як не дивно, спричинив той завал – підчепив ломиком один камінець, а порода така, ніби гравій і все одразу ж обсипалося. Ми опинилися в пастці.
Коли порода почала падати додолу, на робітників, Олег подумки попрощався з життя. Він відкотився осторонь завалу, каска відлетіла вбік, а на голову якимось дивом не нападало каміння. Навколо темрява, світ кришиться навколо у прямому та переносному сенсі, а надія вижити ледь жевріє вогником ліхтарика поруч. Трохи прийшли до тями, кинулися – хто де? На щастя всі живі, але ж що далі? 

– І тоді нам цей найстарший чоловік каже – я знаю шлях через іншу, вентиляційну шахту. Я там працював і зможу провести. Вибору у нас великого не було, тому ми йому довірилися і попрямували за ним. 

Бранці підземелля знали, що заряд їхніх ліхтариків розрахований на зміну, а отже розуміли, що час на порятунок великою мірою обмежений саме цим чинником. Провідник обіцяв – встигнуть дістатися до рятівного штреку. Зрештою, по дорозі блукачі уперлися у попереджувальну табличку – «попереду метан», а отже іти далі було небезпечно. Але поводир відчинив двері і попрямував уперед.

– Метан же він чим підступний – у нього ані запаху, ані кольору, але він витискає кисень і ти просто падаєш. І от я біля цього знаку прямо смерть відчуваю, кажу, ні, далі ми нікуди не підемо, – згадує Олег. 

Але усе ж таки бригада рухалась далі і зрештою, чоловіки відчули рух повітря – звідкілясь потягнув вітерець. Та випробування ще тривали, ліхтарики вже працювали з перебоями, світло тьмяніло, а ще треба було знайти, звідки ж віє рятівний протяг.

– Ми таки дійшли до місця, з якого можна було потрапити до іншого штреку, але шлях далі пролягав через вузький лаз – треба було повзти приблизно 300 метрів нагору. Ну той чоловік поліз, і всі інші теж. Камені шкребуть тіло, ледь протискаюся там – справжня тобі клоака диявола, і знову гостре відчуття смерті поруч, яка ніби супроводжувала нас увесь цей шлях. Зрештою, побачили що попереду якесь світло мерехтить, і зрозуміли, що на правильному шляху, – ділиться Олег.

Але порятованих колеги з іншої бригади зустрічали не радісно, а відбірними матюками і прокльонами. Так сталося, що від другого завалу, який найімовірніше став би фатальним для них, Олега і команду врятувала випадковість і світло їхніх згасаючих ліхтариків. Справа в тому, що хлопці вибралися в місці, де за кілька хвилин інші гірники готувалися підірвати породу для подальшої розробки шахти. Ось закладений аммоніт, ось – готовий виконати свою роботу підривник. Але один з бригади вирішив востаннє все перевірити і поглянувши вниз у бокову шахту, випадково побачив тьмяний вогник. 

– Ми вже як піднімалися нагору шахтовим ліфтом, а це трос, за який ти хапаєшся і тебе тягнуть на поверхню, то уже було до всього байдуже, і таке безсилля заполонило душу, що годі й мовити. Я хоч ще десять років після того у шахті працював, але вже ніяких вражень чи чогось подібного, що би могло пересилити цей випадок, зі мною не траплялося. 

Дев’яності. Братва

Разом з тим Олег розумів, що однією тільки шахтою годувати родину не вийде. Його підприємницька жилка дала про себе знати, коли у свої 23 роки несподівано для дружини він прийняв рішення придбати машину. На цю покупку пішли всі родинні заощадження, на які до того планували купити меблі. Але рішення це Олег називає правильним – дорога до шахти на громадському транспорті займала дві з половиною години в один бік, а власна автівка дала змогу економити час і використати його на щось інше. Наприклад, торгувати на базарі. Там він і зустрівся з людиною, яка потім допомогла розпочати власний бізнес. Набирали обертів буремні дев’яності…

– Хай там як, кажуть, що дев’яності були голодними. Але я тоді не бідував, а дуже добре почував себе. Моя родина була забезпечена, – згадує Олег про той час.

Дитяче прагнення смачно готувати підштовхнуло до власної справи в харчовій індустрії – Олег зайнявся виготовленням вафельних коржів для тортів. Коли торгував ними на ринку, його колишні колеги, викладачі з училища, а часом і учні, проходячи повз бува співчутливо всміхалися, коли бачили його в якості торгаша. Але разом з тим зізнається – на серці нічого не шкребло, коли тикали пальцями, бо не перепродував, а сам виробляв, сам продавав. 

У 90-тих під поняття «бізнес» підпадала різна, в тому числі, сумнівна з точки зору закону, діяльність. Навколо бізнесових кіл формувалося відповідне оточення – щоб працювати, потрібно було мати негласний дозвіл, «кришу», чи просто підтримувати зв’язки. Олег зізнається, йому доводилося бувати на бандитських розборках, хоча сам участі в них і не брав. Кругова «бізнесова» порука давала якусь підтримку та інвестиції, але часом ці зв’язки мали й інший бік медалі.
– Колись виніс на блюдечку одному братку 30 тисяч. Йому на мене наговорили, мовляв я проти нього маю злий умисел. Хоча це була неправда, і він про те знав. Я тоді їздив на джипові, і він мені каже – і машину свою на стоянку поставиш також. Але тоді за мене один хлопець вступився, ми з ним колись працювали в кооперативі. І так мені джип той вдалося зберегти. Я на ньому після того ще років десять їздив. 

Бізнесові справи заводили Олега в різні випробування – був він управляючим фірми, займався розкруткою магазину і розвитком торгової мережі, заснував оптову базу, торгував цигарками, реалізовував великі контракти. Брався іноді за нове, не знаючи, як робити, але вчився в процесі, досягав успіху. Інколи втрачав усе, та обтрушувався і починав наново, бо знав – гроші можна заробити, а життя одне. Кілька разів бачив, як його знайомі розправлялися з боржниками – прив’язували їх до машини і тягали по дорозі. У лексиконі тих людей часто звучало «поламаємо, відірвемо». 

Втім, зближення з такою публікою дало також змогу поглянути на їхні звички без окулярів стереотипів, побачити, ким вони є як люди, за якими правилами тече їхнє життя. З кимось дружили родинами, ходили одне до одного на свята, випивали разом, допомагали в складних ситуаціях. Але в момент могло статися так, що нічого з переліченого могло не мати значення.

– Одного разу сиділи з одним таким чоловіком і просто під час розмови він мене ледь не прирізав. Я і до того знав його, як жорсткого по життю. Пам’ятаю, перед тим як на мене кинутися, він з якимось викликом в голосі мене щось допитувався, а тоді в нього раптом «дах упав», він витягнув ножа і на мене. Я його питав – а ти когось любиш в цьому світі? Каже – ні. А маму свою любиш? А він мені – а що мама? І тоді якось я зрозумів, що є люди з безмежною чорнотою всередині, страшні духовно. У нього за плечима понад 12 років відсидки, кілька ходок. Він виходив, і невдовзі знову сідав за іншими статтями. Думаю, існують якісь обставини, за наявності яких людина вже не може виправитися…

Основне слово-характеристика, яке Олег вживає відносно криміналітета з 90-х, з ким його доводилося перетинатися – непримиримі. Часто ця непримиримість була родом з дитинства і супроводжувалась безстрашністю, великою силою духу, зухвалістю і непомірною здатністю ризикувати. Але ці риси часто заводили людей в глухий кут – як мінімум двоє, про кого згадував Олег, погано закінчили: один помер, а інший вкотре мотає свій строк на зоні. 

Слідами дядечка Фрейда

Ще будучи зануреним в свої бізнесові справи, Олег Іванов відчував, що цей напрямок у його життя потроху себе вичерпує. Міркував над відкриттям рекрутингового агентства, поїхав вчитися. І цей тренінг знову змусив його задуматися про психологію. Якось в 2011 році він йшов Луганськом, в голові крутилися думки про те, що добре би було вчитися в приватному закладі на психолога, не витрачати час на екзамени, але мати середовище, здобувати знання. І майже містичним способом його мрія матеріалізувалась у вигляді оголошення на стовпі: «Університет імені Зігмунда Фрейда оголошує набір за спеціальністю «психоаналіз». Той папірець і досі зберігає в шухляді, як згадку про точку відліку і втілення в життя бажань.

Олег мотався між Сєверодонецьком і Луганськом. В одному місті був бізнес, в іншому навчання. З часом почав суміщати ці дві справи. Звичні для випивки та «кутєжа» місця, сєвєродонецькі бари, завдяки йому перетворювалися на імпровізовані навчальні класи. В атмосфері, просякнутій випарами алкоголю, у товаристві свого тодішнього оточення, він здобував знання і головне, залучав до цього людей зі свого тодішнього оточення. Звісно, це були не ті, кого цікавила лише хмільна тусовка і пиятика, але Олегові вдалося зібрати навколо себе оточення, відкритих до пізнання нового людей. 

– Я підходив до своїх викладачів, запитував їх, чи згодяться вони почитати лекцію, якщо я гарантуватиму, що будуть люди, заплачу за дорогу і якийсь символічний гонорар. Вони охоче приставали на такі запрошення. І я можу сказати, з тих людей, які тоді збиралися на ці барні лекції, за 10 років не менш як два десятки стали класними психологами, вони отримували потім другу вищу освіту і зростали професійно. Нині дехто працює на лінії розмежування, очолює психологічні служби. Я бачив, як ці знання змінюють мене, і мені важливо було поділитися відкриттям з іншими, дати також їм ці інструменти.

Якщо письменник Роберт Шарма назвав свою метафоричну книгу про мотивацію, кардинальні зміни і успіх «Монах, що продав свій Ферарі», то Олег, можна сказати, став автором документальної, хоч поки і ненаписаної книги «Студент, що продав свій джип». Власне, вчився він за кошти від продажу машини, а оточення марно намагалося прояснити собі логіку цього вчинку і все міркували – що ж їхній «корєш» цікавого і нового мутить?

– Сидимо ми з ними в бані: «ладно братуха ну хорошо, ну ладно, шо ти там мутіш щас?» А я кажу – та я з дітками займаюся. «Ти шо пішов вихователем в дитсадок?»– питають з підколом. Та ні, кажу, психологом. Що ти, питають, мозгоправ чи шо? «Да ладно ти чешеш, шото ти точно мутіш. Давай, колісь, коли нова машинюшка будєт? Джипер продал, чем сейчас занимаешся?» Психологией кажу и все… Вони ніяк не могли повірити. 

Поступово, як ступені в ракеті відпадали посиденьки в бані, п’яні застілля, змінювалося оточення. Олег виходив в якусь іншу, на незнану для нього досі орбіту. Точкою неповернення стала чергова серйозна фінансова втрата, коли довірившись партнеру по бізнесу, поїхав до Москви. У російській столиці йому обіцяли прибуткову справу із встановлення опалювальних систем. Їхали туди гуртом: він, двоє його колишніх колег, з якими були добрі довірливі стосунки, і наречений старшої доньки – той хотів заробити на майбутнє весілля. І справи спочатку йшли добре: замовлень було хоч відбавляй, очікували на добрий прибуток. Аж от, настав час отримати розрахунок, і немов грім серед ясного неба: партнер по бізнесу загуляв, програв в казино і спустив на випивку чужі кошти, увесь багатомісячний заробіток Олега і його команди. Розмови з боржником мало що змінили, обіцяв з часом повернути, говорив про те, що не втримався, зірвався на хвилі несподіваного успіху. З тяжким серцем їхали додому із заробітків, везучи на новорічні свята в родину хіба чупа-чупси, не маючи грошей на серйозні подарунки. І тоді Олег задумався – чому так трапилося? Чому люди так поводяться з ним? Якось він описав цю ситуацію своєму лекторові, на що той тільки засміявся і запитав – ти упевнений, що це з тобою так поводяться? А може ти чиниш так, що дає змогу людям ставитися таким чином до тебе? Всередині чоловіка піднялося бурхливе заперечення, відторгнення такої тези, але питання засіло десь глибоко усередині. Невдовзі після того Олег дізнався про подальшу долю свого горе-партнера: вкотре той напився, розігнав автомобіль і на повній швидкості влетів у бетонну стіну. Лишився живим, але серйозно скалічився. Трохи згодом його покинула дружина і таким чином чоловік фактично поховав своє життя, заплативши надто дороги за свою необдуману і нестримну поведінку.

«Майовки» до самого вересня

Життя Олега починало набирати обертів в іншому напрямку. Навчання відображалося на особистому житті – потроху відпускав зачаєні образи на батьків, налагоджував з ними нові, дорослі відносини. Але реалії підштовхували і до речей більш прагматичних, гроші закінчувалися, треба було заробляти на життя, якимось чином поєднуючи здобуті знання і попередній життєвий досвід. Олега на той момент вже знали у психологічних колах, запрошували на різні фестивалі, а деякі колеги про цеху наводили його як приклад глибоких персональних змін, або по простому «як з вийти оточення «братків» і стати добрим психологом». Якось він міркував над тим, що ж приносить йому задоволення по життю і як це можна застосувати. У пам’яті зринули узбережжя Краснодарського краю і походи з наметами, смачна їжа, приготована на вогнищі. І раптом всі нові знання, накладені на такі прості, дитячі і наївні речі народили в його голові проект фестивального табору. «Майовка», як потім Олег назвав своє дітище, насправді тривала з травня по вересень, доки стояла тепла і комфортна погода. Спочатку збиралося по 10-20 осіб з кола друзів та близьких, але інформація про таборування поступово ширилась, долучались нові люди і в якийсь момент 150 учасників за заїзд нікого вже не дивували. Несподіваний, а чи навпаки прогнозований, успіх задуму! І реалізація головного прагнення Олега – показати людям важливість того, яких змін можна досягнути в собі, як це впливає на взаємодію зі світом і відкриває шлях до нових можливостей.

– Коли у нас глючить комп’ютер, ми несемо його до фахівця, аби той налагодив програму. Тут ми точно знаємо, що у комп’ютера щось з мізками і потрібен фахівець, щоб це виправити. А коли з нами щось не так, то ми беремо брудну викрутку і ліземо нею у власну голову, щось там робимо і це ніяк не вирішує справу. У житті це виглядає так, наприклад, коли дівчину образив хлопець, то вона йде до подруги і вони разом п’ють там абощо, і подруга радить – та покинь його зовсім. А насправді радить вона так, бо в тої подруги хлопця немає, і причина її поради криється може в заздрощах. І от такі псевдокорисні підказки стають приводом для реальних рішень. І в фіналі буває так, що і дівчина збухалась, і подружка теж. Але насправді людина потребує так само як комп’ютер допомоги фахівця і якоїсь дефрагментації, щоб осмислити що трапилося, а потім прийняти зважене рішення, – ділиться Олег своєю метафорою, яку він придумав для ілюстрації того, чим він займався.

У червні 2014 року «Майовка» Олега несподівано для нього самого змінила контекст і прописку, переїхавши до Димера, Київської області. Туди його запросили допомогти з терміновим облаштуванням табору для дітей, яких вивозили з територій, де точилися активні бойові дії. Робили місце поспіхом, але якісно. І все ж сподівалися – перебудуть звичайну літню зміну, а там все заспокоїться і всі роз’їдуться по домівках. Не підозрюючи, що табір «Лісова застава» не на один рік стане прихистком для багатьох дітей і певним символом, прикладом взаємодопомоги. 

Війна

За місяць до того, як взятися за справу в Димері, Олег разом з родиною виїхав за місто зустріти травневі свята на дачі у кума. А насправді, перебути «референдум», до якого принципово не бажав мати жодного стосунку. Раптовий наростаючий звук мотора, з-за дерев виринув військовий вертоліт, і полетів в бік Слов’янська. Олег, який служив на афганському кордоні, напружився – металева пташка летіла в спорядженні, а отже нічого добро це не може віщувати.

«Отак і в 41-році літакий йшли» – ніби озвучила його думки зі свого боку бабуся, що сиділа тут же поруч в садку. Травневі пасторальні барви раптово стали лише заспокійливим камуфляжем для чогось зловісного, що раптово нависло у повітрі. У сусідньому селі, переповідали люди, наступного дня йшли колони військових, лязгали траками танки. Десь з боку Кремінної і Слов’янська лунали вибухи. Життя поступово повертало стрілку в бік невизначеного майбутнього. А на шляху додому після травневих свят з-за пагорба вигулькнув несподіваний блокпост, і в бік автомобіля на Олега дивилися дула автоматів – українська армія та добробати перекривали дороги на Слов’янськ.

Невизначеною і тривожною була дорога до Димера. Напівпорожній бак автівки і відсутність коштів, а разом з тим, телефонували знайомі, підтримували, і скидали гроші на картку, щоби чоловік міг дістатися місця майбутнього таборування. Із вдячністю Олег Іванов згадує Ірину Сазонову, куратора «Лісової застави», а також тих волонтерів, журналістів, небайдужих людей, завдяки кому з нуля за чотири дні локація вже готова була зустрічати відвідувачів. Перша зміна – це півсотні дітей з Сєверодонецька і Донецька. Їх батьки привозили, збираючись нашвидкуруч, не розраховуючи на тривале перебування. Пізніше, осмислюючи, що тоді сталося, Олег поділиться – чужі люди віддавали дітей нам, фактично не знаючи хто ми такі, довіряючи найдорожче нам наосліп. Усвідомлення прийшло пізніше, коли його несподівано «накрило» – у момент, коли він згадує про це, голос його дрижить, на очах проступають сльози.

Ось тут напевно, в Димері, як ніколи знадобилися усі здобуті знання і витримка, які по крупинках Олег Іванов збирав усе своє життя. Поряд з ним була десятирічна донька Апполінарія, яку він також забрав з собою. Мама дівчинки змушена була лишитися під обстрілами в місті, доглядати стареньку маму, яка не могла ходити. Поля несподівано швидко виросла в цих усіх реаліях і стала справжньою помічницею для виховательського складу, а найперше для батька, який змалечку навчав її усьому тому, що умів сам. 

Діти приїздили з-під обстрілів, емоційно виснажені, маючи за плечима втрати і страждання, загальна атмосфера в таборі була дуже непростою, особливої уваги і турботи тут потребував кожен. В тому числі і куратори, бо як зізнався Олег, – «ми стрімко вигорали в таких умовах». Тому в помічники собі залучали дітей, які й самі були здатні підтримати ровесників і навіть бути опорою старшим. Їх увечері звали на чаювання і розпитували про настрої вихованців, хто з них, можливо, потребує більшої уваги, і хто з дітей-помічників відчуває в собі силу допомогти молодшим і ровесникам справитися з їхніми труднощами. 

– Ми шукали способів, як відволікти дітей від тої реальності, звідки їх привозили. Розуміли, що чіткий розпорядок, визначені обов’язки допоможуть навести певний лад, стабілізувати наших вихованців. Ми заохотили їх самостійно розробити графік і його дотримуватися, він мало чим відрізнявся від нашого виховательського графіку, але діти придумали і погодили його самі. Самостійно ж визначали і «компенсацію» в разі порушень чи проступків і теж стежили за дотриманням цього правила. Разом з тим, у нас можна було робити усе, але існували ці правила, на які всі добровільно згодилися, і кожен міг вибирати, як йому чинити на свій розсуд. Ну і за потреби нести відповідальність, – описує побут табору Олег Іванов. Йому непросто згадувати ті події і долі маленьких вихованців, їхні історії. В його мові багато пауз і завмирань. 

Літопису трагедій навряд чи вийде переписати на цілком щасливу історію: рани затягуються, але шрами лишаються на все життя. І ці слайди, повні тривог, і нині зринають в пам’яті Олега. Ось двоє дівчаток: в однієї тато загинув, а в іншої безвісти зниклий. Вони граються і розмовляють, діляться своїми історіями. «У мене тато загинув», – каже одна. «А мій пропав, але скоро повернеться додому», – відповідає інша. «Значить теж загинув», – відсторонено констатує перша, розбиваючи рештки надії, кришачи її вщент. Або ось хлопчик, який чекає свого тата на день народження – той обіцяв привезти телефон. З обіду у переддень дитина радіє в передчутті, але вже ранком відчуває щось недобре. І коли глибоко по обіді вихователь міниться в обличчі, коли вкотре набирає татуся і нарешті чує голос, пропитий спросонку, хлопчик розуміє, що дива не буде і його мрія розтає, немов шматочок льоду на пекучому сонці. Замість спішити до сина, тато зустрічає той день у похміллі, просто забувши, що його чекає дитина, яка й без того зболена усім пережитим. 

Вихованці табору дорослішали на очах. Дорослі привчали їх до самостійності – діти самі купували продукти, готували, отримуючи консультації від старших. Відповідали за порядок і дисципліну у власній спільноті. В якийсь момент, для збалансування впливу волонтерської уваги, щоб та не переросли в пасивне споживацтво, дорослі заохотили вихованців також волонтерити. Діти пекли пряники та хліб і щовихідних їздили на вулицю Фролівську, де тоді діяв центр гуманітарної допомоги. Пригощали там смаколиками тих, хто приносив речі чи жертвував в інакший спосіб. 

Олег Іванов каже, що таборування, накладене на непрості життєві події, кардинально змінювало дітей і їхнє розуміння життя. Вже сьогодні старші з них вчаться на 1-2 курсі, а паралельно підпрацьовують асистентами психолога, залучені до роботи у школах та дитсадках. І щораз дивують їхні глибокі знання, уміння поводитися в складних ситуаціях, допомагати вирішувати конфлікти і просто спілкуватися. З-поміж іншого, Олег навчав вихованців основам Ненасильницького Спілкування, авторської методики американського психолога Маршалла Розенберга. Ці знання стали хорошою основою для того, щоби зменшити напругу у спілкуванні дітей між собою, і у подальшому малеча, навчена говорити і чути співрозмовника, вже сама могла будувати взаємини, позбавлені словесних перепалок і скандалів. 

Зміни через порозуміння

Там, у таборі, Олег особливо гостро розумів, наскільки важливе для суспільства уміння вести діалог, бути емпатійним один до одного. І зрештою, чергова містика, а можливо просто загострена чутливість до теми привела його до чергової точки, де життя знову скоригувало свій курс. 

– Коли я потрапив до Школи Інженерів Порозуміння і побачив, як там організований навчальний процес, які знання там можна отримати, це було так схоже на втілення того, про що я мріяв, і чим ділився з іншими. У школі одним з викликів для мене стала моя особиста трансформація, осмислення власних дій, розуміння того, що Ненасильницьке спілкування це насправді філософія життя, і я прийняв свідомий вибір її дотримуватися. Хоча не завжди це вдається й емоція буває випереджає осмислену дію, але в цілому ця практика кардинально змінила моє життя. А найбільшим зовнішнім викликом для мене стало практичне відпрацювання, коли наш тренер і керівник навчальної програми Карл Плеснер сказав – а тепер ви вивчили теорію, ідіть в поля і допомагайте людям, – каже Олег Іванов.

І тут знадобилися раніше напрацьовані зв’язки з волонтерами та психологами. Саме вони вказали на один з прифронтових райцентрів поруч з лінією розмежування. Проблема там була задавнена і системна – час від часу снарядом перебивало газогон, і щораз його ремонтували. Але цього разу інша, непідконтрольна Україні сторона сухо повідомила, що гарантувати безпеку під час ремонтних робіт більше не може. А отже питання потребувало іншого способу вирішення – прокласти нову мережу газопостачання, не заходячи на окуповані території. Все впиралося в гроші, масштаби робіт і неповороткість бюрократичної системи. Добігав кінця листопад, настрої в залі місцевого будинку, де зібралися представники громади, були не менш вибухонебезпечні за снаряди, через які люди кілька тижнів мерзли без газу в домівках і готували їжу на вогнищі. Сто двадцять селян з чотирьох населених пунктів були готові розірвати на шмаття будь-кого, бодай для того, щоб скинути накопичену напругу, невдоволення і тривогу від ситуації. На сцені стояли такі недоречні на перший погляд столи – напевно можна б було обійтися без них. Хтось з місцевих пояснив, що поруч бокові двері, а столи – щоб стримати трохи натовп і дати час посадовцям утекти, якщо люди почнуть атакувати. Що так буде – місцеві не сумнівалися, маючи попередній досвід проведення таких зібрань. Один із жартів, який Олег почув на тренінгах, про те, що на місцевості важливо одразу окреслити шляхи для втечі і відступу, несподівано виявився не жартом, а просто елементом реальності. Заступник голови райадміністрації затримувався на півгодини – обіцяв заїхати на об’єкт, але від цього натовп ще більше підігрівав своє невдоволення, що будья-кою миті могло перерости в агресію. Олег Іванов зазирнув до зали, вулик невдоволених голосів, кивнув своїй колезі – «Ну що, ходімо?». «Ходімо», – відказала вона. І двоє чужих людей, на появу яких тут ніхто не очікував, фактично «приймають вогонь на себе. 

«Ви хто? Психологи?»

«Ні».

«Юристи?»

«Ні».

«Так а чому ви тоді сюди приперлися!?» – наростає голос натовпу.

«Ми Інженери Порозуміння. І у нас зустрічне питання – ви хочете сваритися і битися зараз тут, чи все таки вирішити питання, які вас турбують? Якщо друге, то давайте об’єднаємо зусилля, разом з вами запишемо перелік нагальних проблем, а тоді ми подбаємо про те, щоб в адміністрації ваші побажання почули і зробили усе, щоб проблеми ці вирішити».

І знову ж, як у дитячому таборі, чітко встановлені самими людьми правила взаємодії, і ось вже стали прислухатися один до одного, а випадкового нетверезого зайду, який забрів на шум і почав щось молоти щось своє, четверо чоловіків бережно, але упевнено випровадили за двері: «Вася, йди геть, проспися, не заважай нам».

Прибулого із запізненням посадовця люди зустріли фактично в тиші, ніхто не обурювався, бо піна невдоволення зійшла, натомість на руках у людей – перелік з кількох вкрай важливих для громади питань. І тут вже люди почули, бо готові були слухати, що заступник голови приніс з собою лист за підписом прем’єр-міністра – погодження на фінансування об’єкта. І про те, що був щойно на місці і бачив – копають. У залі ствердне шурхотіння – ну так, і ми бачили, справді копають. На останок зібрання, вже десь в дверях Олег Іванов вловив фразу: «Дивно, це було перше зібрання, де ніхто нікого не побив». 

– Я би починав діалоги в громадах з прорахунку вартості конфлікту. У що обходиться людям протистояння, коли вони замість співпрацювати, сваряться одне з одним. І які спільні вигоди для них може принести взаємодія? Але разом з тим, треба пояснювати на пальцях, що таке діалог. Він мене багато очікувань іноді, коли я беруся за якусь конфліктну ситуацію. Частина людей думає, що я приїду і вирішу, щоб усе було по-їхньому. І тяжко пояснити, що як фасилітатор діалогу, я нейтральний. Моя мета – знизити напругу і протидію до того рівня, коли сторони зможуть видихнути і поговорити між собою, чого вони хочуть. Коли вони почнуть бачити спільну для усіх сторін проблему, а не концентруватися на тому, який опонент поганий. Насправді, те, що ми робимо, не має єдиного для всіх універсального результату – в кожному випадку наслідок деескалації виглядає по-своєму, унікально. Наприклад, дві громадські активістки, які нищили одна одну, тепер просто переходять по різні боки дороги. Конкуренція між ними лишилась, і це навіть добре для громади, бо вони більш ефективні в своїй роботі, але вони вже не концентруються на персоналіях, але націлені на ефективність у справах. Буває, нам кажуть – так ви ж нічого не зробили! Але потім за рік, коли ми приїздимо, бачимо як міняється навіть схема розмов і ставлення. Результат це тоді, коли бабуся встає і вибачається при всіх за те, що називала рік тому когось «тварь несчастная». Бо найголовніше – вона розуміє, що та поведінка, до якої вона вдавалась, коли кричала і обзивала, була неефективна. І тепер, визнаючи це, вона в перекладі на професійну мову говорить «Валю, пробач, у мене тоді була стратегія неправильна і я не знала просто, як можна по-іншому». І ми от власне показуємо це «по-іншому» через свою діяльність. І може мало хто бачить ці зміни, але я бачу і розумію, що за цим буде щось більше і значуще для цих людей. Для мене цінно, коли приїздиш через деякий час зустрітися з громадою, а тебе з порогу обіймає жінка, яка тоді лізла з кулаками битися і каже: «Олежа, я така рада тебе бачити, як ти там?», а ти їй «Михайловна, а ти умієш посміхатися виявляється?», а самому сльози застилають очі від такого, то оце я розумію як досягнення. 

Замість епілогу

«Літнє сонце прокидається рано. І зустрічати свіжий, хрусткий і прохододний світанок – це справжня радість. Так було і тоді, коли я зібрав табір десь з 15 чоловік. Неподалік того місця де ми таборували, є монастир. Монахи зробили там купель у вигляді невеличкого водоспаду. І ми пішли туди, щойно сонце почало висвітлювати землю. Хлопці скупалися там, я запірнув за ними. Вийшов з-під води і відчуваю таке величне піднесення, немов би на мене зійшов дух. Праворуч від мене комиші, з-за них визирає купол церкви, на ньому відблиски сонячні і хрест. А попереду мене ніби як діамантове поле – мільярди росинок виблискують в променях, відбиваючи світло, мовби найкоштовніші камені. І мені на очі накотилися сльози. І ніби хтось моїм голосом тоді сказав: «Як можна ображатися на батьків, якщо я маю змогу усе це бачити?», і з тих пір моє ставлення до батьків повністю змінилося. Я відтоді не маю на них жодних образ, бо саме в той момент усвідомив цінність життя, його красу, яку мені подаровано бачити».