Останніми роками в Україні маємо загрозливу тенденцію. Так звані активісти, мабуть, з благими намірами, але вже з призабутим комуністичним ентузіазмом і безрозсудством комсомольців першої генерації руйнують усе те, що залишилося від наукового потенціалу, яким колись славилась Україна. Особливо хочу зупинитись на Академічних Чистилищах активістів і держслужбовців, які виконують ритуальні танці навколо жертв, принесених сумнівному Богу академічної доброчесності. Йдеться про так званий плагіат, обумовлений неретельним редагуванням в оригінальних і по-справжньому цікавих роботах, і хвалу сірості, що переказує своїми словами загальновідомі положення.

Ейфорія мисливців за плагіатом перетворюється на самоціль: викрити, покарати, знищити. Це ключові слова меседжів, які лунали зі сторінок поважної газети «Дзеркало тижня» у бік здобичі. Я менш за все хочу виправдовувати те, що Дмитро Донцов влучно називав «гешефтярством» і що насправді має місце у науковому виробництві не тільки в Україні, а й у глобальних центрах, які диктують нам інтелектуальну моду. Але тут я хочу привернути увагу до деяких моментів. Це торкається передусім технічної складності редагування великих за обсягом текстів, перш за все дисертацій.

Парадокс викриття полягає у тому, що до цього спонукає визначена Міністерством освіти і науки України формальна структура дисертацій, де у першому розділі мають розглядатися «ступень розробленості теми дисертації та методологічні засади дослідження». Власно кажучи, це передбачає реферативний огляд джерел. Ті науковці, які добре навчались в університетах, багато джерел вкарбували у власну пам’ять і відтворюють їх буквально, як загальні фрази, дотичні до опису вже кимсь опрацьованих джерел. Переписування і переказування вже заплановано у цьому розділі, де починається гра на зразок «спіймай мене, якщо зможеш». Весною 2018 року Міністерство освіти і науки підписало Меморандум з компанією «АНТИПЛАГІАТ» «UNICHECK». Запропоновані Міністерством Програми, придбані університетами країни, справді могли б сприяти більш ретельному редагуванню і створенню справді рівних умов під час розгляду дисертаційних справ. Але Міністерство при цьому не бере на себе відповідальність за якість проданих програм і визнає результати інших програм з більш широкими базами даних, наприклад співпрацює з ТРОН. Якби ця організація на волонтерських засадах здійснювала допомогу авторам під час редагування текстів дисертацій, то ціни їй не було б. Або ж сказала, де можна придбати таку програму і за який кошт. Але цей володар тенет для випадкових плагіаторів — повторюсь, тут не йдеться про цілісний «вкрадений» продукт з ознаками новизни», а про ті прикрі моменти, що усуваються шляхом більш ретельного редагування. Але Міністерство підтримує монополіста, що змушує замислитися, — а чи не криється у цьому корупційна складова.

Наслідки такої політики неважко передбачити: це відплив наукової молоді з країни. Захистити дисертації з редагуванням за допомогою програм запобігання плагіату набагато легше у країнах близького і далекого зарубіжжя, хоча Міністерство ушановує саме ці дипломи і паплюжить власну систему освіти, яку «очищує» аж до самих дір. Звернемось до зарубіжного досвіду, на який так полюбляють посилатись високопосадовці. Наприклад, у Німеччині, де було скасовано досить багато дисертацій держслужбовців за плагіат, виявлений громадськими організаціями, це не супроводжувалось звинуваченнями в адресу наукових керівників, рецензентів, ректорів тощо, ці справи спрямовувались для подальшого розгляду до університетів, де захищалася дисертація, і приймалося відповідне негативне чи позитивне рішення без галасу і метушні. Американські університети полюбляють таке полювання на академічних відьом, відволікаючи наукову спільноту від досліджень. Але ці університети можуть собі дозволити купити талановитих науковців, про яких згодом стануть говорити «біолог українського походження» або ж те саме про інших фахівців. Але таке вже викликає не гордість, а сором за вітчизняну політику у галузі науки та освіти. Зі свого боку Захід постачає нам секондхендних фахівців, які за кошт платників податків розвалюють матеріальне і духовне виробництво країни.

Розбазарювати академічний капітал дуже легко, особливо під галас активістів. Про це писали багато авторів. Мене особливо вразили дослідження німецького соціолога Р. Мюнха, який сигналізує про появу в науці й освіті нових практик, які не відповідають ані новим, ані старим цілям покращення освіти і науки. Їх агентами виступають посередні науковці як квазі інноваційні діячі, які відтягують на себе ресурси і репутацію, тим самим руйнуючи науку, бо справжні талановиті науковці знайдуть собі місце роботи в інших країнах і без публікацій у SCOPUS та Web оf Science (R. Munch. Akademischer Kapitalismus. Zur politischen Okonomie der Hochschulreform. Berlin, 2011. S. 17—20).

Як на мене, щоб покращити роботу над підготовкою наукових кадрів в Україні і для України можна скористатися німецьким досвідом, коли після захисту габілітаційної праці, яка відповідає нашій докторській дисертації, докторанта звільняють, і він знову має розсилати резюме і підтверджувати свою наукову репутацію. Багато кар’єристів просто відсіялись, і галасу навколо так званої якості, що вимірюється виключно кількісно, було б набагато менше.

Справляється враження, що закони, за якими має розвиватись українська наука, пишуться під СV чиновників, особливо під їх освіту. Якщо вони навчались у США, навіть в університетах сумнівної репутації, то пропонується американська модель організації науки, якщо у Нідерландах — нідерландська тощо. При цьому не аналізуються сильні і слабкі сторони цих освітніх систем, умови і ресурси їхнього функціонування. Німці, наприклад, обстоюють національні особливості організації науки та освіти, українці — ні. Активісти вже критикували часопис «Філософія освіти», а я завжди його читаю з великим задоволенням, бо одержую там корисну інформацію, і хочу наостанок навести взяту звідти цитату колишнього президента Товариства німецьких філософів Ю. Ніда-Рюмеліна: «Проект європейської інтеграції тільки тоді матиме успіх, якщо набагато більше, ніж тепер, поглиблюватиметься взаємне сприйняття сусідських культур і освітніх традицій. Моноцентрична орієнтація європейських освітніх культур на США маргіналізує Європу як ціле, а через політику щодо науки несе загрозу європейській інтеграції. Європейська наукова і освітня традиція є багатою, ... вона здатна конкурувати з американською».

Володимир ВІННИЧЕНКО,
політичний, освітній експерт, керівник Чернігівської обласної ГО «Ліга виборців».