Цікаво читати книжку, що побачила світ перед листопадом минулого року і тоді здавалася актуальною. Нині ця актуальність нікуди не зникла, але тепер вона ніби підсвічена та уточнена драматизмом сьогодення.
Йдеться про роман Павла Вольвача «Хрещатик-плаза» (видавництво «Український пріоритет», Київ, 2013). Час дії — 2004 рік включно з помаранчевою революцією і трохи опісля неї. Місце дії — київська (і частково празька) редакція радіо «Свобода». Сам Вольвач свого часу там працював, і поміж героїв книжки повно дуже впізнаваних представників київської творчої і навколотворчої богеми. Втім, автор застерігає: будь-яка схожість між художніми персонажами і реальними людьми — випадкова. Нехай і так — однак слід визнати, що майстерність письменника сильніша за це застереження. І, скажімо, поет Андрій Охрімович (у романі — Артем Трохимович) або прозаїк Олесь Ульяненко (тут — Жуляненко) описані блискуче і, хоч-не-хоч, упізнаються.На початку цього тексту ми згадали про «передлистопадову» актуальність книжки. Річ у тім, що цей роман пройнятий настроями скепсису й розчарування, які панували в нашому суспільстві від 2005-го по листопад минулого року, коли, здавалося, у нас «уже нічого доброго не трапиться». Оскільки все відбувається в редакції радіо, тут фіксуються тогочасні знакові події й сходяться учасники тих подій — також персони «знакові», від президентів до бандитів, бізнесменів, політтехнологів та колишніх кадебістів. Вольвач оцінює їх усіх із похмурою іронією пережитих втрат і поразок. Сам автор при цьому нагадує лицаря Дон Кіхота, який вибрався з провінції, щоб завоювати омріяну столицю. А ця столиця на ділі виявляється мегаполісом вітряків, які невтомно махають крилами, але не мелють нічого путнього. Це місто втрачених ілюзій, це світ, де люди самовпевнено ділять самі себе на правильних і неправильних, свідомих і несвідомих і де ніхто нікого не любить. З цього приводу Вольвач (точніше, ліричний герой роману) каже: «Ну, не любить, то й не любить. Зараз не до свідомих з підсвідомими разом. Мало хто мені не подобається? Я приїхав з любов’ю, котра нікому не була потрібна. Ось і витекла моя любов. Є примружене око і невдоволено стулені губи. Хоча декого й дещо я таки люблю». Якщо придивитися, автор любить тих, хто, як і він сам, залишається в цьому місті не до кінця «своїм». Як той самий Жуляненко. Або ще один персонаж, який тут зветься Соменко і в котрому впізнається один відомий київський інтелектуал та літературний критик. Соменко смішний — але більше зворушливий. Він схожий на Санчо Пансу, який закінчив університет. А автор-оповідач у цій парі нагадує Дон Кіхота, втомленого гіркими розчаруваннями. Герої роману (і Вольвач разом із ними) немало пиячать, але крізь алкогольний туман проступає невідступно-тверезе відчуття: найгірше, що з нами може статися, — це коли наша любов, наша самопожертва і наш героїзм виявляться нікому не потрібними, окрім нас самих. Це те відчуття, яке робить роман «Хрещатик-плаза» актуальним — навіть «після минулого листопада».
