Перед поїздкою до Троїцького ми з колегою пройшли інструктаж на тему: як поводитися в умовах прифронтової території. А ще, за правилами, кожному з нас виділили по бронежилету. Цього дня разом із працівниками Луганської дирекції «Укрпошти» ми їхали в село Попаснянського району, розташоване на лінії розмежування, до якого вельми складно добратись. Але для поштовиків цей маршрут добре відпрацьований, адже вони долають його постійно, кожного місяця, обслуговуючи населення віддаленого населеного пункту.

…Ще здалеку було помітно, як наші машини з логотипом «Укрпошта» активізували натовп біля Троїцької сільради (на знімку). Люди почали підтягуватись до ганку будови і з очікуванням дивитись убік прибулих гостей. Гості знайомі та бажані, бо привезли пенсії і соціальні виплати. Я не про себе, а про, зокрема, поштаря Сєвєродонецького УПЗ №1 Олега Блохіна, який вже два роки, незважаючи на різні ризики, привозить людям пенсії. Цього молодого ввічливого юнака тут добре знають і ставляться до нього з особливою шанобливістю.

Доки поштовики у різних кабінетах сільради готувалися до прийому людей (в одному місці вони прийматимуть плату за комунальні послуги, в іншому — робитимуть виплати, прийматимуть та видаватимуть грошові перекази), в нас було доволі часу поспілкуватись з тими, хто тут зібрався.

До речі, на  території Троїцької сільської ради створена військово-цивільна адміністрація сіл Троїцьке та Новозванівка. Це  тимчасовий державний орган, що здійснює  повноваження Троїцької сільської ради, її виконавчого комітету, сільського голови та інші, визначені Законом України «Про військово-цивільні адміністрації».

У цьому місці лінія розмежування проходить десь за кілометр від села, а до Калинового, яке під проросійськими окупантами, — всього сім кілометрів. Тож розмова розпочалася з питання: «Ну, як вам тут живеться під боком фронту? Коли стріляли востаннє?»

— Сьогодні вранці, годині о сьомій. Потім о восьмій. Щось свистіло, тріщало, летіло і сипалось. А що воно там було — не знаємо, — загомоніли жінки.

— У 2015 році так стріляли, що тікали світ за очі. Та за ці роки вже звикли, інколи навіть уваги не звертаємо. Руйнувань великих зараз немає, але в серпні 2019-го в Паші й у Славка все побило. Снаряди розриваються на краю села, ближче до Калинівки. Ось днями три прилетіли в город.

Від загальної теми перейшли до особистого:

— У мене в 2015 році снаряди залетіли у двір і вбили чоловіка, розбили будинок, — розповідає Раїса Кривуля. — Він так і стоїть розвалений, бо на нього немає документів. Хата записана на матір мого чоловіка, але він не переписав її на себе. Тепер і його немає… А благодійні організації такі хати не ремонтують. Я зараз живу в кухні. Вона теж була розбита — і вікна, і коридор, і дах постраждали. Благодійники, правда, дали шифер, так син підремонтував її трішки. А хата стоїть…

До теми

Загалом у Троїцькому через обстріли зруйновано 142 будинки, відновлено десь 120, решта мають проблеми з офіційними документами на право власності, тому благодійники такі об’єкти до своїх проектів щодо відновлення не беруть.

— У мене теж хата постраждала, шифер увесь побитий, перекривали дах. Я нікуди з села не виїжджав, тут народився, все життя прожив і помру тут, — каже Василь Діордиця. — Ось зараз сидимо тут, під сільрадою, чекаємо на «Укрпошту», що привезе пенсію та соціальні виплати. Це для нас радісний день.. Оту торгівлю з машини бачите? Це наші односельці. Зарізали свиню і продають лишки, щоб заробити грошей. Люди купують. Тим більше зараз пенсію отримали, можна й м’яса купити. Але таке буває рідко, щоб отак, з машини продавали.

— Церкву нашу розбили ще в 2015 році. Служба йде, але в маленькій вцілілій сторожці й по великих святах. На Трійцю, на Великдень, чи, може, дитину похрестити. В самій церкві вибиті вікна, тече дах, — розповідають люди.

— Водопроводу в нас немає. Користуємось колодязною водою. Хто міг ще до війни, той пробив свердловину. Газопроводу теж не маємо, возимо балони з райцентру, в кого є гроші і можливість. Раніше, до війни, газ у село возили, зараз ніхто не хоче до нас їхати. Ризиковано, та й дорога погана.

— Ось порахуйте, — пропонує одна жіночка. — Щоб найняти машину — треба 300 грн, сам балон з газом коштує 500 грн. Якщо на станції його заправлять добросовісно, може, й на три місяці вистачить. Але не факт. Тож загалом потрібно 800 грн, а це — половина моєї пенсії.

У Троїцькому мешкає десь 500 осіб дорослого населення і до 75 дітей різного віку. Пенсіонери становлять третину. Роботи в селі немає. В приватному господарстві працює десь 30 людей, дехто має роботу в школі, хтось працевлаштувався у сусідній Миронівці Донецької області. Люди розповіли, що в основному живуть за рахунок домашнього господарства, тримаючи корів, свиней, птицю та пасіку. Продукцію продають, де зможуть — у Попасній, у тій самій Миронівці та Світлодарську сусідньої області. Як правило, у цих господарів є свій транспорт, тому є можливість виїжджати за межі села.

…У цей час до натовпу підійшли офіцери групи цивільно-військового співробітництва Попасної (на знімку) і почали роздавати газети. До них потягнулося одразу з десяток рук.

— Вам тут вистачає газет та інформації? — цікавимось.

— Ні, не вистачає, — відповідають люди.

А Василь Діордиця пояснює:

— Пошта у селі не працює. Газети нам інколи в сільраді дають чи привозять поштовики, коли пенсію видають. Це раз на місяць. Телевізор українські канали показує, правда, в кого є «спутнік». Щоб купити пресу, треба їхати в

Попасну, але автобус до райцентру відмінили.

Пенсіонер, певно, торкнувся найболючішої проблеми, бо натовп одразу загомонів:

— До Попасної 18 км, раніше добирались маршруткою, а тепер вона не ходить — і хоч «гвалт» кричи!..

— Маршрутка приватна, ходила тричі на тиждень. А тепер її власник сказав, що йому невигідно до нас їздити, мовляв, людей мало.

— Я возила 4-місячну дитину в Попасну робити щеплення, то лише за транспорт віддала 400 грн, — розповідає молода жінка.

Працівники сільради теж не приховують свого обурення:

— Перевізник тендери виграє, а робити не хоче. То ціни піднімає, то каже, що людей немає. Це — неправда. Люди завжди є. Комусь в аптеку треба поїхати, комусь по продукти, товари, в лікарню до сімейного лікаря, в інших справах. Ми ще добивались, щоб маршрутка ходила до Миронівки — за сім кілометрів. Це ближче, й деякі наші люди там працюють на Миронівській ТЕС. Одна благодійна організація обіцяла нам пустити за цим маршрутом соціальний автобус, але щось там не виходить. Керівник ВЦА постійно займається цим питанням. Тож відсутність автобуса, який йде до Попасної, це головна наша проблема.

— Отже, можна сказати, що Троїцьке — це забутий богом куток? — провокуємо людей.

Одні закричали: «Так!», інші заперечили: «Ні!», а потім всі зійшлися на тому, що не забутий, бо є… Інтернет. І далі почали розповідати, а, точніше, вихвалятись тим, яким на сьогодні є село. Тут чотири магазини. Хліб привозять тричі на тиждень — в понеділок, середу і п’ятницю, і в магазинах є всі необхідні продукти — ковбаса, цукор, солодощі, овочі. «…І анчоуси!» — авторитетно додала одна жінка. Є середня школа, хоча там і мало дітей — десь понад 40, але вона добре відремонтована. Щоправда, ремонтували її тричі після того, як сюди потрапляли снаряди бойовиків. При школі є дитсадок.

Пенсію «Укрпошта» завжди привозить своєчасно. І не лише пенсію, а й товари, періодику (на знімку). Приїздять медики і ведуть прийом. І «швидка» в село приїжджає, якщо зробити виклик. А ось коли мова заходить про кіно та концерти в сільському клубі, натовп дружно сміється:

— Про що ви говорите? Ми вже давно такого не бачили.

...Доки ми спілкувались, частина пенсіонерів уже отримала пенсію і заплатила за комунальні послуги. Газу та водопроводу в селі немає, тож переважно люди платять за електроенергію. І це стало ще однією темою для розмови. Жінки почали скаржитись на те, що суми за електрику їм виставляються «просто запредєльні».

— У хаті людина не живе, вона стоїть порожня, а за електрику треба платити до тисячі гривень, — гарячкувала одна молодиця. — Звідки взялась така сума?

Жінку підтримали з десяток пенсіонерок.

А тим часом з сільради вийшов чоловік з повним пакетом солодощів.

— Це для дітей, — пояснив Микола Прокопчук. — Їх у мене троє, я — вдівець. Дружина померла ще в 2015 році, тож виховую дітей сам. Старшій донечці десять років, а молодшій — вісім.

Отримавши соціальну допомогу на дітей, Микола вирішив порадувати малечу гостинцями. А їх на столі в поштаря Олега Блохіна, який видає пенсії та соціальні виплати, багато — різне печиво, цукерки.

— За ці два роки, відколи я приїжджаю до Троїцького, знаю людей і вже вивчив їхні смаки. Раніше люди часто отримували гуманітарну допомогу, і в цих наборах було печиво. Зараз «гуманітаркою» їх не балують, а солоденького літнім людям хочеться. Тож я привожу те, що вони замовляють і що «Укрпошта» має в своєму асортименті.

Як завжди, за одну таку поїздку Олег обслуговує до 130 осіб. Звичайно ж, втомлюється. Але підтримують його 130 «спасибі», сказані від щирого серця.

Луганська область.

Фото автора.