Один із сумнозвісних мостів. «Слава Богу, що є хоч такий», — кажуть місцеві селяни.


Сільський голова Василь Портянко: «У Брусівці геть погано...»

Тридцять років тому здавалося, що найскладнішим фрагментом на автошляху між Компаніївкою й Устинівкою, що на Кіровоградщині, є кілька кілометрів бруківки, покладеної після Другої світової.

Вірилося, що невдовзі ситуацію виправлять — асфальт застелять і можна буде їхати між полями та лісосмугами, попиваючи чай, насолоджуючись довколишніми краєвидами, і слухати, як дорога шелестить під колесами...

Згодом лісосмуги полисіли, подекуди — до останньої акації пішли на обігрів домівок жителів попутних негазифікованих сіл. Асфальт вимили дощі й розбили вантажівки, що заробляють мільйони для постачальників і покупців зерна, а по собі залишають ями і таке відчуття, ніби твою хату й твою долю нагло, без жалю переїхали золотим КаМАЗом... Одне слово, нині укладена в післявоєнний час бруківка на цьому маршруті виявилася суперкласною дорогою, яка хоч і витрясає з організму печінки, але ж дає можливість їхати!

Першотравенка...

...Перше село на міжрайонному тракті (за одним із значень у перекладі з німецької trakt — покращена ґрунтова дорога, що приблизно відповідає описуваній ситуації) — Першотравенка. Важко сказати, скільки точно до неї кілометрів від траси Олександрівка — Миколаїв, бо дороговкази в цих землях — річ надзвичайно рідкісна, а подекуди (як, скажімо, на підступах до Коротяка) про назву населеного пункту за доброю традицією можна дізнатися... лише від зустрічних людей. Від них же почуєте нарікання (якщо висловлюватись дипломатично) на якість дорожнього покриття. І говорять люди не стільки про ями, зламані маточини, шарові опори, побиті передні й задні мости, потрощені на гоцаках передні й задні бампери, скільки про те, що село не відчуває захисту і підтримки — ні спереду, ні ззаду. Про те, що нікого у владі десятки років не обходить питання ремонту цієї (й тисяч схожих в Україні) дороги обласного значення, навіть відповідей на клопотання громад з установ нині ніхто в установленому порядку вже не дає. Установи ті самі — порядки інші. Раніше, уникаючи конфліктів із населенням, яке вирощувало м’ясо і ходило на вибори, влада хоча б збрехати могла, наобіцяти щось і... забути. Брехати людям — це, звичайно, погано. Але нині навіть не брешуть: мовляв, думайте собі, що хочете, і рятуйтеся, як можете, однак на вибори прийдете... А м’яса від вас уже ніхто й не чекає.

— Про дорогу між селами тут не йдеться — то вже наша турбота, — каже староста Першотравенки, яка приєдналася торік до Компаніївської ОТГ, Анатолій Томило. — Нас непокоїть, що скоро зупиняться автобуси, машини з продуктами, поштою тощо, бо не буде як доїхати до райцентру. Ще в 2010-му сільські голови починали війну за цю дорогу в районній раді. Писали колективне звернення до Президента... І перед цими виборами порушували питання, де тільки могли. Подивіться лишень на наш міст. Його опори були залиті бетоном, а як пішли багатотонні фури, бетон обсипався...

Через стан автотраси, якою оператори возять збіжжя в українські порти, далекобійники обирають манівці й добивають до кінця ті сільські дороги, на яких уже давно не плануються ремонтні роботи. Не приведи Господи, конструкція не витримає ваги чергової перевантаженої фури (що часом об’їздить поліцейський пост із вагами) і машина звалиться у річку!

...Загалом Першотравенка нині почувається краще, ніж інші села на цій дорозі, щедро встеленій прокльонами пасажирів автобусів, учителів (які добираються до школи), медиків (які везуть пацієнтів у районну лікарню), робітників і селян, мандрівників, які заблукали через відсутність «стовпиків» і «стрілочок», свідомих свого маршруту гостей степового краю і місцевих жителів. Після приєднання до Компаніївської ОТГ село може собі дозволити, приміром, будівництво нової кочегарки в школі. Вартість проекту — півтора мільйона гривень. Раніше стільки становив увесь річний бюджет села. І це вже зроблено. На часі — ремонт клубу, бібліотеки, переселення ФАПу з аварійного приміщення в нинішній офіс старости й переїзд сільської адміністрації в клуб...

Лозуватка...

Переїжджаємо міст через Інгул, при нагоді фіксуючи непевність його позицій і зауваживши, що біля магазину стоїть машина з картоплею. Тобто, в сільських людей є потреба купувати стратегічний продукт, як у мешканців 25-го поверху на яких-небудь Осокорках чи Позняках. Років десять тому ви б такого тут не побачили.

Секретар сільської ради Галина Стецюк розповідає, що дорогу на центральній сільській вулиці (до якої сьогодні прикута найбільша увага) жителі Лозуватки підсипали самотужки. Сільський голова домовився про машини, кар’єр дав дозвіл на безплатний відсів... і люди попрацювали. Таким же чином були дещо вирівняні й інші дороги по маршруту пасажирського та шкільного автобусів. Тобто, організуватися на колективну працю без грошової винагороди люди спроможні. А це вже добрий симптом, коли йдеться про безвихідну ситуацію: грошей в бюджеті на офіційний підряд немає, стан дороги загрожує діловій активності й фізичному здоров’ю мешканців, а влада й дорожня служба сконцентрували увагу винятково на кадрових питаннях...

— Загалом за день через село проїздить чотири автобуси, — порахувала перевізників бухгалтер сільради Катерина Гусак. — З Кропивницького в напрямку Морквини, Устинівки, Криничного... Самі розумієте, як нам важливо зберегти пасажирське сполучення. А шкільний автобус, як і загалом підтримка школи, — пріоритет для громади. У нас навчається 108 учнів, серед них і школярі з Устинівського району. У Брусівці, де також підсипали дорогу громадськими зусиллями, автобус щодня забирає дев’ятнадцять дітей, із Коротяка везе двадцять п’ять, із Волошок — трьох...

Розраховуючи на дуже скромний річний бюджет (трохи більш як мільйон гривень), сільська рада оплачує харчування учнів молодших класів, спожиту школою електроенергію, ремонтує дах, купує путівки на відпочинок для пільговиків і успішних учнів... Сама ж таборує в Будинку культури, котрий красується над селом, річкою і сосновим бором, маючи вигляд дорогого приватного санаторію — така ілюзія живе, поки не зайдеш всередину і не відчуєш холод стін, котрі по-справжньому прогріються не раніше липня, і доки не пройдеш коридором, якому, напевне, вже ніколи не бачити справжнього ремонту. У величезній будівлі обігрівається лише кілька кімнаток сільради, приміщення бібліотеки (з нагоди свят) і клубний актовий зал, куди купили так званий булер’ян — диво комунальної інженерії, котре за простотою конструкції може позмагатися із самоваром або праскою на вугіллі, а за попитом в селах — із цифровим тюнером T2.

— Насправді, ми ще доволі самодостатнє село, — відверто аналізує становище громади сільський голова Василь Портянко. — Далі від дороги є ще Червона Слобода, Петрівка, Коротяк... Повністю дотаційні села. У Брусівці геть погано. Але й щодо нас я не бачу перспектив розвитку. На кілька років вистачить демографічного потенціалу — в школу прийдуть першокласники, навчальний заклад деякий час протримається. А далі? Як утримати молодь від поїздок і переселення за кордон? Адмінреформа тут не допоможе. І підприємство з новими робочими місцями саме по собі на території не з’явиться. Важко тут людям жити. Приміром, три роки тому було дві череди по 150 корів у кожній, а залишилося на загал два десятки. Але й при тому, за ту ж корову заготівельники готові заплатити лише п’ять тисяч гривень, а машина дров на зиму коштує десять тисяч. І на молоці по п’ять гривень за літр не заробиш. І це — симптом... А тут ще й дорога убавляє селам віку. Бідненький ямковий ремонт по селу ми здужаємо, але за копійки з місцевого бюджету міст у Лозуватці не відремонтуємо. Хоча він уже сьогодні під кожною 60-тонною фурою здригається...

Волошки...

За милозвучністю назв населених пунктів Компаніївський район зі своїми Ромашками, Лужком, Бузовою тощо міг би позмагатися з вигаданими для дитячих книжок казковими містами з веселковими вулицями. Якби ще ті назви бодай частково відповідали їхньому стану та внутрішньому емоційному настрою жителів. Коли бачиш чоловіка, котрий тягне додому суху деревину, пригадуєш елементарні до сліз підрахунки: із пенсії розміром 1700 гривень людина мусить відкласти 10 тисяч на дрова чи вугілля, мінімум по сотні в місяць заплатити за струм. Залишається по 850 гривень на місяць на харчі, ліки, одяг та взуття, на цукерки онукам...

«Щасливий» до не можу збирач сухостою Віталій розповідає: — Роботи в мене немає. Живу з мамою на її пенсію. По суху деревину ходжу в лісосмугу щодня. У Волошках залишилося сім заселених хат. Ніхто сюди вже давно не переселяється, а звідси люди намагаються втекти. Хоча б у найближчий Коротяк (?! — Авт.)... Там людей більше, не так сумно...

Коротяк...

...Місцева церква з настільки облупленими стінами, що аж дивитися боляче. Далі стоїть дитячий садок-недобудова, в який вже вкладені мільйони, а треба ще і ще. Тим часом діти, для щасливого дитинства яких замислювався проект, уже збираються до школи... в іншому селі.

Ще один контраст — житло. Неподалік десятьох покинутих, завалених і напівзруйнованих хат стоїть будиночок пенсіонерки Надії Івасюк, розмальований яскравими квітами — оптимізм, потужний паросток надії серед безрадісних кольорів сірих буднів. Стояти б їй десь серед сільського раю, але ж ні — наша земля тут, серед людей, які живуть, наче пишуть чорновик контрольної (завтра «переживемо» начисто), називають села Волошками, без надії сподіваються, лають дороги, а потім пускають неасфальтованими вулицями висохле, як стерня на кургані, перекотиполе...

А сільський голова Коротяка Марія Лукасевич знову повертає на своє про безрезультатні звернення нагору з проханням відремонтувати дорогу...

Фото Івана КОРЗУНА.