Він чотири роки вивчав ІТ-технології та кібербезпеку. Міг поїхати за кордон, як більшість його одногрупників, і отримувати зарплату в кілька тисяч євро. Мав можливість спокійно довчитися в університеті, але взяв повістку і пішов на строкову. А коли навесні 2014-го на сході України запалала війна — разом з іще 26 товаришами зі служби підписав контракт і поїхав на передову.

Артемівськ, Благодатне, Лутугине, Дмитрівка, Георгіївка, Луганський аеропорт. У 21 рік цей хлопець опинився в самому пеклі війни.

З гранатометом у руках разом із побратимами зупиняв бронетехніку професійної російської армії — загартованої війнами псковської дивізії, яка намагалася прорватися до Луганського аеропорту. Отримав поранення. Вижив.

Закінчив офіцерські курси, і знову... на передовій.

Старший лейтенант Збройних Сил Іван Южда за час війни пройшов шлях від солдата до заступника командира роти з озброєння. Нині підсилює гірсько-штурмову бригаду, що виконує бойові завдання поблизу Водяного на Донеччині.

Про те, як айтішнику на війні, про перші обстріли та найважчі бої, а також про життя до служби, наречену, мрії розмовляємо з Іваном просто на позиції.

Пішов до армії за рік до війни

— Я закінчив четвертий курс університету і вирішив піти до армії. Це був 2013 рік. Тоді про війну ніхто навіть не думав. Я просто хотів відслужити, щоб мати можливість піти працювати на хорошу державну роботу. Потім почалась війна, — розповідає Іван.

Тоді він служив у 24-й бригаді в Яворові. За кілька місяців чекав на свій «дембель». Але — анексія Криму, війна.

— Коли наша бригада разом з іншими підрозділами поїхала на схід, ніхто ще до пуття не розумів, що там відбувається насправді. Допоки в бою в районі Ямполя не загинув командир нашої розвідроти підполковник Ігор Ляшенко. Тоді я та ще понад двадцять осіб із мого призову вирішили підписати контракт і поїхали на війну, — розповідає офіцер.

Вже 2 липня 2014-го Іван з батальйоном вирушив на Донбас. Артемівськ, Благодатне, Лутугине, Дмитрівка, Георгіївка, Луганський аеропорт... А його батьки були переконані, що Іван на полігоні і незабаром повернеться додому. Про те, що син на війні, дізналися зі шпиталю.

20 серпня 2014 року. Георгіївка. Бій розпочався о 3-й година ночі. Тоді до Луганського аеропорту намагалася прорватися псковська дивізія регулярних російських військ.

— Ми підбили БМП противника і знайшли у ньому книгу вечірньої перевірки російської армії. На ПКТ навіть були російські наклейки, зняті з оружейки, — розповідає Іван Южда.

Осколок пройшов за міліметри від артерії

Для нього, тоді старшого гранатометника, бій тривав майже шість годин.

10-та ранку. Уже добряче втомлений боєць намагається знешкодити БМП противника — робить постріл з РПГ-22. Маневр. Другий заряд. Ще один постріл...

— У той само час збоку заїхав ворожий танк і вистрілив просто в нас. Пощастило — снаряд влучив у бруствер. Але осколки від нього розлетілися на десятки метрів навколо, — зазначає Іван.

За секунду боєць відчув, як в його тіло встрягає щось гаряче і гостре. В голові потемніло і загуло. Далі — польовий госпіталь, вертоліт до Харкова, Житомир.

— Уже в госпіталі зрозумів, що мене добряче контузило, великий осколок пробив на- виліт плече, десятки маленьких потрапили в голову, ключицю... Лікарі сказали, що мені неабияк пощастило — залізо прошило шию за міліметри від артерії. Якби його траєкторія хоча б трішки змінилася, ми б із вами зараз не розмовляли, — розповідає боєць.

Перед боєм помінявся бронежилетом з механіком — це мене врятувало

Каже, що досі вдячний своєму водієві-механіку, з яким помінялися тоді  бронежилетами.

— У мене був дуже легкий броник, а в нього — великий, волонтерський, з керамічними пластинами і спеціальним коміром. Немов передчуваючи щось недобре, водій запропонував мені помінятися, сказав, що я більше ризикую, ніж він. І саме в той день цей бронежилет став неабияк у пригоді. Він врятував мені шию та взяв на себе більшість осколків. Частина також влучила в розгрузку — звідти аж кулі повилітали, розлетілися на шматки документи та розбився телефон, — зазначає Іван.

Подзвонив матері, щоб вислала паспорт. Так вона дізналася, що я був на війні

Лише втративши документи, Іван зрозумів: мусить розказати рідним, що був на війні.

— Зателефонував матері, попросив, щоб вислала в госпіталь мій паспорт. Так вона дізналася, що сталося, — каже офіцер.

Повернувшись зі шпиталю Іван ще кілька місяців доліковував рани, витримував операції з видалення осколків з голови та плеча, проходив реабілітацію. А щойно відчув себе трохи краще, вирішив не відлежуватися вдома — пішов на офіцерські курси. І знову — на Донбас. Сватове, Попасне, Благодатне. У грудні 2015-го став заступником командира роти з озброєння. Майже рік на сході — місяць удома і — назад.

Нині Іван несе службу у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади. Зовні він вже давно не схожий на колишнього айтішника — тренований, мужній, не за віком розважливий...

У той час, як більшість його одногрупників бачили зброю та вибухи лише в кіно, рахували втрати та підбивали противника хіба що в комп’ютерних іграх, він зі зброєю в руках вів бій проти реального противника, бачив смерть друзів та й сам вітався із нею за руку...

У пам’яті — замурзані дітлахи, з якими ділився згущеним молоком

Але на запитання, що найбільше вражає на війні, Іван відповідає, що не бої. Пригадує, як у години затишшя разом із товаришами ділився з місцевими дітлахами солодощами та хлібом...

— Досі виринають у пам’яті дитячі оченята, маленькі замурзані рученята, які хапають банки зі згущеним молоком... Такі радісні і хоч на хвилинку щасливі. Це не забути ніколи, — каже офіцер.

Та зізнається: саме такі моменти досі тримають його тут. Спонукають бути порядним та чесним воїном — гідним звання офіцера.

Сил додає і надихає підтримка і розуміння рідних. Кохана дружина, з якою рік тому встиг лише розписатися в Чорткові, звідки родом обоє, досі терпляче чекає на головне дійство у своєму житті — весілля, білу сукню та нареченого... Іван знає: вона дуже пишається ним і добре розуміє, за що він воює і чому тут.

І хоча йому досі іноді даються взнаки рубці та не вийняті з тіла осколки, а від контузії часто болить голова і потрохи падає зір Іван відмахується і каже, що все підлікує вдома, коли приїде у відпустку. А тоді знову на передову. Бо життя без служби вже не уявляє.

— Стільки сил і здоров’я віддано захисту цієї землі, що шляху назад уже немає. Ці степи, люди, варті того, щоб за них воювати, — каже Іван.

Фото автора.